Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Не він запросив німців на Україну! – нашіптував йому дорослий консультант, до якого люди теж придивлялися. Чи то був брат, чи якийсь відповідальний за розповсюдження преси, вони так і не взнали, бо він то з’являвся, то знову зникав, видаючи себе за сторонню людину.

– Правильно! – великий гурт, який стояв трохи осторонь, підтримував хлопця хором. – Вони вже тут були, а йому нічого не лишалося, як виконувати підписані Винниченком угоди, – говорили голосно, бо не всі про те знали.

– Перемогти війська гетьмана Директорії допомогла Червона гвардія! – підглядаючи у свою шпаргалку, продавець аж шию витягнув зі старого шерстяного шарфа, аби далі розкотилися його слова.

– Хлопче, ти при своєму розумі? – від почутого в якогось чоловіка аж брови на лоба полізли.

І якби то був солдат-фронтовик або російський більшовик, яких ці люди навіть у великій юрбі могли розпізнати, усі б подумали, що він ось-ось схопить його за петельки і відлупцює. Але хлопчину тут ніхто не чіпав, навіть коли хотілося хоч потиличника йому дати.

Усе-таки новина сколихнула всіх, і вони, розділившись на невеликі гурти, шукали в газетах той дрібний шрифт, аби знати правду. Тим часом хтось уже вголос читав зречення гетьмана від влади, яку він передавав мирним і демократичним шляхом. Саме це й зачепило присутніх, а ще – гарна українська мова простого чоловіка, точнісінько як у вчителя. Тому ніхто не намагався вгадати, до якої партії він належить, зрозумівши: у нього на все є своя думка. Саме таких тепер поважали більше, ніж будь-коли. З його вуст і довідались, що протягом семи з половиною місяців гетьман докладав багато зусиль, аби вивести державу з того важкого становища, у якому вона перебувала. «Бог не дав мені сил справитися з цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром для України, відмовляюся від влади», – цитував написане.

«Відмовляюся… Відмовляюся… Сам відмовляюся…» – котилося площею та повторювалося різними голосами.

Плакали старі й молоді пані, які за ним жалкували. Своєю порядністю він уразив і бідніших, які ніби вперше почули, що за той короткий час гетьманської доби відкрито не тільки сто п’ятдесят українських гімназій, а ще й Академію наук. Аж стрепенулися, довідавшись, що йому таки вдалося сформувати декілька військових частин, розпочати створення й козацького війська та військово-морського флоту, хоча німецьке та австрійське командування не було зацікавлене в появі збройних сил України. І мало самі не заплакали, слухаючи про економічні та культурні зв’язки з іншими державами, які дізнались про народження в муках нової суверенної України.

Невдовзі між прихильниками та опонентами гетьмана й суперечки зав’язалися. Лаяли соціалістів, які завжди кричали про любов до рідної неньки, а потім відмовилися від співпраці з гетьманом, згодом і взагалі виступили проти його новоствореного кабінету міністрів, а пізніше вже й зі зброєю почали боротися.

– Виходить, і сам не гам, і другому не дам, – хтось про все те сказав коротко.

– Узявся за гуж, не кажи, що не дуж, – любив свою мову, багату на різні приказки, й інший.

– Уважніше читайте першу грамоту! – інтелігентний чоловік, махаючи в повітрі своїм модним капелюхом, намагався всіх перекричати. – У ній написано, що Скоропадський тимчасово стає гетьманом, до обрання Сейму і початку його роботи. Саме такому гріх було не допомогти, – почувши це, усі затихли, бо й таку інформацію чули вперше. – І армію створив би. Хто, як не він, знався на військових справах, пройшовши японську й Першу світову, – після таких слів і зовсім принишкли.

– Чому ж відновив старі порядки, прийнявши закон про повернення приватної власності? – сільському чоловікові у старому кожусі своє боліло. – Виходить, місто за ним шкодує, а село радіє, бо тільки встановився його режим, як знову почали бити селян за розділену панську землю. Та ще якби не так дуже, а то й шкіра репалась, – усім було зрозуміло, що і йому дісталося. – Навіть при наступі червоних село так не постраждало, як від режиму цього гетьмана.

– Що ж, може, і перегнули палицю, треба ж було порядок встановити, – узявся захищати інтелігент у модному капелюсі. – Тільки не забув він про вас: земельну реформу збирався провести, і не абияк, а обміркувавши, аби всі були задоволені, – і на це питання знав відповідь. – Попередня влада за рік нічого не зробила, а він мав за такий короткий термін геть усе встигнути! – який не був стриманий, а вже й він починав зриватися.