Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Хотіли Григорію й про отамана Волоха розказати, якого Петлюра і зараз любить, мов брата рідного, й про відважного Болбочана, якого тепер нова демократична влада в зраді звинувачує, але не встигли – Григорій так швидко скочив на коня й помчав у бік Ізюма, що й охорона його не могла наздогнати.

– Він, бачте, заважав мирно домовлятися з червоними комісарами, у той час, як самі так і не надали йому допомоги, – продовжували перемовлятися. – То про які мирні перемови йшлося, коли вже пів-Донбасу захоплено? – а ці дії взагалі були їм підозрілими. – Ото й напилися чаю та кави, – дійшло й до них про дружбу Винниченка з Раковським. – Надумали кому вірити!

Придивляючись до перших кроків старої-нової влади, Григорій ще терпів, а його повстанці все частіше наполягали на взятті Ізюма, який у той час був ними оточений. Їм хотілося довести свою справу до кінця, тому дехто навіть запевняв: що б не сталося, стоятимуть до останнього і живими владу не здадуть. Уже планували, як швидко проведуть реформи та роздадуть селянам землю, як іще більше згуртується люд і відродиться козацький лад, і так горіли їхні очі, що й Гриць ледве себе стримав. Не сумнівався і в успіху такої операції, адже його полк налічував близько двох тисяч воїнів, у той час як Поштала мав у своєму підпорядкуванні менше сотні ненадійних колишніх царських офіцерів, ще й проросійськи налаштованих. Але Савонов жодного разу не зробив спроби захопити місто й не допустив до цього інших.

Він не схвалював цю дивну демократичність, повертаючись до старої думки: зовсім не ті люди сидять у владі. Єдине, що міг зробити в той час – це отримати для своїх загонів зброю, яка залишилась на німецьких складах після квапливого розпродажу, адже ситуація знову загострювалась: із півночі наступали більшовики, а з півдня на Ізюмщину сунули денікінці.

– Як одна сила, так і друга не можуть обійтися без України, де знову виросте хліб і нікуди не дінуться роботящі руки, – так говорили в штабі його партії. – Навіть Ленін вважає, що в тому їхнє спасіння, тому час від часу відправляють сюди окремі загони в розвідку, аби перевірити реакцію цієї влади та знати її силу.

То на Чернігівщину заскочать більшовицькі партизани, то на Сумщину; з’явився такий загін і на Ізюмщині, звідки й до кордону недалеко, й підмога на Донбасі знайдеться, коли що. Цього разу не гуркотіли вони на броньових потягах, а пробиралися партизанськими дорогами й стежками.

У той час, коли київські керманичі наказували всім не чинити червоним загонам ніякого опору, аби не спровокувати ще більшого нападу, вони й до Святогірського монастиря добралися. Чому б і ні, коли ніхто їх не спинив? Та й розраховувати на те, що російські більшовики побояться Бога, було просто наївно. Відколи стоїть тут свята обитель, не було такого знущання з православної релігії, як цього разу. Навіть коли в ніч на друге січня під’їхали до монастиря шістдесят червоноармійців на шістнадцяти підводах, священнослужителі й монахи не припускали, що таке взагалі може статися. Але вже з перших хвилин насторожилися, бо гості з гиканням увірвалися через ворота й, вилаявшись брудним матом, одразу побили монаха, який завідував готелем. Усі зрозуміли – не сховатися від холоду вони сюди прибули, не переночувати, тримаючи далі путь, а з метою пограбування. Однак п’яних бандитів уже годі було спинити, та й на допомогу розраховувати не доводилося, знаючи ситуацію в усій окрузі. Лишалося надіятись тільки на Бога та на молитву.

А слуги диявола, розсіявшись по корпусах монастиря, розпочали неймовірні знущання: одні вимагали в настоятеля видати ключі від монастирських сховищ, інші проводили обшуки й грабежі в усіх келіях, відбираючи в монахів їхнє майно до останньої сорочки. Кидали на підлогу ікони, примушували монахів палити цигарки й танцювати, під загрозою розстрілу матюкати Господа й Матір Божу, а коли хтось відмовлявся, його били палицями і батогами.

Після третьої ночі обезчещена братія на чолі з архімандритом стала збиратися в храмі для богослужіння. Уже й службу розпочали, і на коліна стали, молилися так щиро, неначе востаннє, поки й сюди не увірвалася більшовицька зграя. Коли архімандрит проголошував актинію, усіх виганяли з храму, а під час співів херувимської знімали чоботи з їхніх ніг. Та й на це братія не зважала – чекаючи наступних страждань і навіть смерті, вона причащалася Святих Тайн. Але й померти тут було не так просто – коли ще й обідня не закінчилася, на порозі храму з’явилася нова банда. «Стій, ані з місця! – кричав один з них, тримаючи в руках ножиці. – Підходьте по черзі, усіх стригтиму!» – одразу й розпочав. Аби уникнути такої наруги, вони готові були втекти, куди бачать очі, однак слуги диявола нікого звідти не випускали. Найбільш біснуватий червоноармієць вбіг в олтар, відкрив царські врата й несамовито закричав: «Не виходити, стрілятиму!»