Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

«Стривай, стривай, козаче, – дід і не збирався його відпускати. Скрізь листівки в Ізюмі розклеєні, в одних написано, що місто зайняте партизанами, а в інших йдеться, що військові склади опечатані й передані місцевим повстанцям отамана Савонова. Ти в дорогу, а червоний ревком від твого імені діятиме на свій розсуд! – здавалося, він біг слідом за конем. Нічого не залишалось, як пришпорити вороного, аби старий відстав, але стомлений кінь не мав сили бігти, і голос Карпа знову почувся, неначе старий умостився позаду. – Добре у війську воювати, знаючи, що в тебе достойний полководець. Тільки це не про твого головнокомандувача Володимира Антонова-Овсієнка, який дбає не про Україну, а про Росію, – кричав йому у вухо. – Українська кров у ньому, звичайно, є, тільки прокидається не так часто. У молоді роки аж вирувала, коли відмовився присягати на вірність „царю й Отєчеству“, за що його виключили з військово-інженерного училища. Вистачає й розуму, бо дурний не зміг би розробити план захоплення російської столиці. Був і на крейсері „Аврора“, брав участь у штурмі Зимового палацу, навіть оголосив про арешт Тимчасового уряду. Оце такий чоловік з нашим корінням», – неначе читав його особову справу, де було написано ще багато про що.

Григорій розумів, що дід до чогось веде, але не став перебивати. «Нехай розказує, – погоджувався слухати далі, бо чув про того головнокомандувача, але з різних вуст і уривками. – Чи це моя голова звела все докупи і видала мені голосом Карпа?» – пригадував, що й таке за нею водилося – дивувала інколи свого господаря, неначе здібна секретарка. Точно вона, старий запорожець, мабуть, нічого й не знає про цього головнокомандувача. Хоча на ізюмському вокзалі можна що завгодно почути як від біженців, так і від військових, які іншим разом затримувалися там і на декілька тижнів. «Тож дивися й ти – як не сам кинешся з їхньої гори, вони зіштовхнуть тебе звідти. Пом’янеш мої слова, Грицю», – чи дід Карпо його застерігав, чи власна голова, вже було не розібрати.

Після такої уявної розмови кінь зафоркав і раптово рвонув із місця, а в Григорія й зовсім пропав настрій, тож їхав та далі думав про свій шлях. Ще з дитинства більш за все любив свободу і правду, за них і боровся, тепер же й сам собі здавався птахом з підрізаними крилами. Був у нього й норов, який інколи доводилося примовляти та присипляти, аби він не ставав дибки. Тепер не був певен, що не станеться такого випадку, коли знову закипить його кров, ударить у голову – і вмить захочеться скинути всі пута. Як же бути? Як бути? Почуте не давало йому спокою.

– І чого ти так довго? – зустрічала його мати. – Господи, на кого тільки став схожий! – аж сплеснула руками. – Що худий, а що зморений, ніс загострився, очі й зовсім кудись запали. Якби не довга шинеля, можна б подумати, що хлоп’я, а не отаман, – схилившись над ним, обнімала та шморгала носом. – Такому тендітному головнокомандуючому тільки Ксанка до пари, – то мостила на своєму обличчі щиру материнську усмішку, то знову її ховала.

– Чому це ви її згадуєте? – спитав, сідаючи за стіл, куди мати ставила вечерю.

– Здається, це дівча закохалося в тебе по самі вуха, – аж повеселішали її сумні очі. – Спочатку на дорозі наперед забігало, аби зі мною поздоровкатися, потім про тебе перепитувати стало, а два дні тому рукавиці гарні зв’язало. Я думала, нічого не вміє, а вона пиріжків тобі напекла, – стала розв’язувати принесений чималий вузлик. – Ще й великий конверт на додачу, – мати і його поклала край столу. – Каже: часто писала, коли тебе не було.

– Навіщо це мені? – Григорій сердито на неї поглянув. Наминав ледь теплий борщ так швидко, що мати й слідкувати за ним не встигала.

– То забери з собою, тільки не викидай, не прочитавши, – здається, готова була благати, чим ще дужче його здивувала. – Шкода мені те дівча стало, воно і м’ялося біля порога, і соромилося, поки мені ті листи простягло, – у її голосі була така ніжність і таке тепло, неначе до своєї дитини. – Само й зараз гарненьке, а за рік-два з нього така красуня вимаститься, що й не втовпишся за іншими женихами. Тож поки воно біжить за тобою та не знає, що ще зробити, аби ти на неї звернув увагу, не відвертайся, – раніше ніколи не давала синові таких порад, а цього разу її було не спинити. – Я ж не кажу, щоб ти на ній оженився, просто пожалій ті перші дівочі почуття. Більше таких і в неї не буде, а по щирих гріх топтатися, – застерігала, аби не розчавив те перше кохання.