Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Ніхто їх тут не вітав, нічого не питав і не хитав головою. Обличчя в усіх були сумні, а в очах відчай. У них можна було прочитати те, про що й він думав: «То одні окупанти, то другі, а це й треті прийдуть, тільки великої різниці між ними немає. Червоні продрозкладки все з дворів витягли. Що ж ці вигадають, аби наш хліб та земельку забрати? А він спіє, от вони й поспішають, бо коли червоним дістанеться, ті й переможуть».

Не спинилося військо і на площі, де було багацько люду. Ба більше: вершники намагалися пришпорити коней, аби швидше проїхати. І лише інколи хтось покаже на них пальцем, упізнавши знайомого.

Поряд з Григорієм його брат Прокіп, товариш Максим Александров та інші червоні командири. Не звикли вони хилити голови, то й зараз їдуть з піднятими. Як раптом з відчиненого вікна двоповерхового будинку багатого торговця Кульбітова пролунав постріл, і бойовий товариш Григорія упав із коня. Заверещав з переляку молодий дівочий голос, а за ним почувся материн крик: «Грицю! Сину!» І пропав, бо зашумів люд, вважаючи, що вбили їхнього отамана. Григорій підняв угору шаблю і помахав нею, аби всі бачили – він живий.

Тим часом колона, не спиняючись, покотила на Харків. Після неї залишилась витовчена кінськими копитами дорога та вбитий вояк, над яким плакала мати Григорія і молоде дівча у вишиванці. А дід Карпо вже командував копачами, які готували яму, аби поховати вбитого воїна по-людськи. Ніхто не сумнівався, що випущена куля мала настигнути Григорія, тому й не хотіли люди розходитись, аби побачити, хто і як заарештує вбивцю. Мабуть, так би й сталося, якби не лунали постріли з їхньої гори Крем’янець, а це означало, що денікінці, йдучи по п’ятах, дісталися міста.

Повернувшись додому, Ксанка пригадувала, як не раз бігала за село виглядати Григорія. А коли повірила діду Карпу, що він там довго не витримає, навіть вершник міг привидітись під її тином. Тож умовивши знайомого мірошника, піднімалася й на млин, аби далі кинути оком, та щоразу ні з чим поверталася додому. Усе ж чекати не переставала. Прибере, бувало, в хаті, змаже долівку глиною, поставить на стіл свіжий букет квітів і знову виглядає. На вулицю не ходила, боялася червоних військових, які могли збезчестити дівчину чи молодицю навіть серед білого дня. Роз’їжджаючи на конях, вони щодня шукали випивку й закуску, а коли не могли знайти, били людей батогами.

Не пригадує Ксанка, коли й співала. На вечорниці й раніше не ходила. «Ще нагуляєшся, – скаже, було, мати, замикаючи двері на ніч. – То солдати, то біженці, то справжні бандити до опівночі пригод шукають. І що буде, коли я тебе туди випущу? Ти ж тільки-но розцвітати стала», – погладить її по голові та поцілує, тільки б не просилася. Забули про вечорниці й інші, бо як поїхали їхні повстанці, так і пропав вільний дух, без якого й пісня не співається.

Сиділа в зажурі й Грицева мати. Хотілося хоч з кимось поговорити, адже за останні півроку всі стали мовчазними. Ніде й не збиралися навіть узимку, кожен пряв удома мовчки, аби більше полотна наткати, бо червоним і те здавати потрібно. А щоб зібратися, погомоніти та поспівати – страшно. «Коли й не ходить слідом хитрий москаль, його вуха скрізь усе чують», – чи жартувала баба Палажка, чи правду говорила, але їй ніхто не заперечив. І тільки навесні трохи полегшало – відігрілися, борщу зеленого зварили, але журба і смуток з хати так і не вийшли. Тепер усе поглядають на зелену пшеницю, у якої колос уже наливається. Ждуть нового врожаю, бо ще ніколи так довго не стояв млин без роботи та не нудився мірошник. Уже й змастив його старий Хведір, і прокрутив не раз, аби не скрипів, а пшениця ще й не збирається жовтіти. Тож чекати та й чекати…

Туди-сюди ходив по хаті дід Карпо, усе чухав потилицю та смикав сиву бороду, але дум у голові від того не меншало. «І що за напасть така? Ти їх у двері, а вони у вікно, – ніяк не міг позбутись. – Тримайся, Грицю, ти й без мене зрозумів, що в халепу вскочив, тепер думай, як із неї вискочити. Нікому шкоди не заподіяв, і то добре. Тож швидше шукай вихід, бо я його не бачу, інакше знову пани й паничі повернуться, – на тих словах навіть перехрестився. – Тоді навіщо було так багато крові проливати, аби потім опустити руки. – Тримайся й ти, Петре, – звертався до улюбленого полководця Болбочана, про арешт якого він уже почув. – Тебе не повинні стратити. Ти, може, й остання наша надія. Чуєш? – здається, його думка в цю хвилину була такою сильною, що могла долетіти аж на Правобережну Україну і знайти там цього справжнього патріота. – Якби ти тут був, хіба ж би в нас таке сталося! – журився та хитав головою. – Тепер, славний полководцю, надіємося на твоїх командирів, які не дадуть владі звести з тобою рахунки, – розмірковував із сумом. – А вони в тебе – справжні новітні козаки, – він давно за ними слідкував. – Тож нехай питають, нехай шлють листи у різні боки, кричать, змушують владу сказати правду: у чому ж звинувачують нашого полководця? Хоча й без того можна здогадатися: київські керманичі побачили в ньому Бонапарта, а то й справжнього Гетьмана, який зміг би відродити Україну й козацький лад. Добрався б і до них, а це – страшніше смерті. Тільки не той горішок трапився», – саме це найбільше тішило його душу.