Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– А ти, Омеляне, нікудишньою людиною виявився, – таке міг сказати прямо Волоху в очі, якби той йому зустрівся. – Я думав, ти – справжній патріот, коли в сімнадцятому зі своїми гайдамаками на «Арсеналі» більшовицьке повстання приборкав. Пишався тобою, коли ти одним із перших увійшов у Київ, прогнавши червоний набрід Муравйова. Через рік полюбив тебе, як батько сина, коли ти з Петлюрою створив «Гайдамацький кіш Слобідської України». Пізніше дякував тобі разом із Донеччиною, що ти й звідти вигнав більшовицьку армію. Навіть сльози потекли з моїх очей, коли почув, що на кордоні з Росією ти вкопав стовпи, розфарбував їх у жовто-блакитні кольори, ще й з усіх боків намалював тризуб. Уже як на Донбасі шахтарі та їхні сини стали тікати з Червоної армії, повіривши тобі і твоїм гайдамакам, мало не танцював від радості. А коли долетіло, що парубки і собі заводять оселедці та замовляють шапки зі шликами, аби бути на тебе схожими, навіть в дорогу збирався рушати, так хотілося побачити все на власні очі.

Після таких роздумів дід Карпо довго сидів мовчки, і тільки важко зітхне, як знову хитає головою.

– А коли почув, що ти Болбочана заарештував, повірити не міг. Я тебе і неуком, і неотесаним дядьком, і хамом обзивав, не розуміючи, як ти міг на таке погодитись. Ти ж поряд із ним звільняв свою землю від червоної чуми, бачив, який він чесний та порядний. Виходить, аби догодити Петлюрі, ти й на таке здатний. І що то за любов між вами така, зрозуміти не можу? Добре, хоч не розстріляв – видно, трохи розуму ще лишилося в твоїй кудлатій голові. Тільки не вірю я більше, що там можна знайти щось путнє, як і в твоїх київських патронів. Це ж треба! Повергнути Україну в такий хаос, із якого тепер хтозна чи вдасться вибратись! – усе сказавши, він довго стукав культею. – А був шанс! Навіть не один, тільки ви жодним не скористалися. То невже ви… зрадники?!.

Сказавши те слово, і сам налякався, усе ж ладен був знову його повторити, аби не так боліло в грудях. Тож знову сидів мовчки, навіть вії не кліпали. Якби хто обізвався до нього, міг би й упасти зі свого стільця.

– Мабуть, люди праві: у всьому винні партії, то, може, й зовсім вони не нужні, раз збивають людей з пантелику. Ще бозна-коли говорили: якби їх не було, київські керманичі ніколи не оточили б себе неуками-однопартійцями, шукали б професіоналів, які добре знають свою справу. А таких у нас завжди вистачало. Тоді й до такого, як зараз, не дійшло б, – він запалив люльку і довго пихкав, поки тютюн у ній не став диміти.

– Шкода, що так не пощастило нашому люду, – сам знову поглядав на вікно, за яким ще й не збиралося сіріти. – Як довго чекали тієї миті, коли можна буде всі пута скинути, і на тобі… – хитав головою.

– А ти, Омеляне, погано закінчиш, – хотілося йому договорити. – Якщо ще раз більшовицький заколот серед своїх військ піднімеш, твої гайдамаки тебе і пристрелять. А коли до червоних перекинешся – в одиночній камері сидітимеш. Не за провини великі і не за злочини, а просто, аби від тебе здихатись, – примруживши очі, дивився поперед себе, неначе перед ним була велика книга, в якій писалося про долі полководців, які взялися рятувати Україну. – Що ж у кінці, спитав би ти мене? – він знову завмер. – Велика братська могила у холоднім краї, але серед інтелігентів та патріотів; твоїй душі й там спокою не буде, – проказавши таке, й сам налякався. Усе-таки був упевнений, що не вигадав.

Любив Григорій скочити у вагон, коли він уже рушає – свистять труби, пара клубами викочується з-під коліс, сердиться провідниця, а в ньому якраз прокидається хлопчина, який жити не міг без того бодай маленького розбишацтва. Дід Карпо думає, що то він намагається оцінити ситуацію, але помиляється: Григорій своїми рентгенами схоплював її за мить, відчуваючи навіть те, що діється у нього за спиною. Брати сміялися з такої витівки, а мати тішилася, що від малого бешкетника хоч щось залишилося в цього занадто серйозного і строгого сина. І тільки він не надавав тому ніякого значення, хоча й не проти був відчути, як побіжить швидше кров по судинах, після чого знову з’явиться бадьорість.

З’явилася вона й цього разу, тому й не збирався Гриць ні відпочивати, ні дрімати, чи, може, просто не міг таке дозволити своїй голові. Зараз вона повинна розгадати те, чого він не розуміє: чому його можуть навчити на курсах червоних командирів, коли він пройшов так багато боїв? Та й узагалі – навіщо посилають? Може, щоб не пішов у ліс зі своїми повстанцями, які вже й справжню війну бачили, і з якою завгодно зброєю впораються? А може, щоб іще більший загін не зібрав неподалік Харкова, який із центру губернії так швидко перетворився на більшовицьку столицю? Трохи подумавши, й цю версію відкидав, бо повстанців зараз скрізь повно, а нормального командира ще пошукати треба. Однак, передумавши все спочатку, знову спинився на повстанському загоні, який за лічені дні можна не просто відновити, а, приєднавши дрібні з усієї округи, створити полк, а то й цілу армію.