Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Та серед тієї щоденної метушні почувся постріл. І не один, а багато – неначе вбивали не просту людину, а металевого рицаря часів княжої доби. Григорій ураз подумав про отамана Григор’єва, вважаючи, що саме йому в цей час загрожує небезпека. Чи тому, що останнім часом на нього покладав великі надії – ось-ось він мав стати головним отаманом України. Чув таке навіть від червоних, які самі вже декілька замахів готували, але, дякуючи Богові, зараз їм стало не до того. Хоча хтозна…

«Ні, це не про нього, – розмірковує далі. – Він недавно замирився з Махном і вже отримує нові перемоги. Чув, що й Петлюрі листа написав, просив усе забути заради України. – Тільки в одному не був упевнений: „Чи битимуться вони між собою після того, як і червоних переможуть?“ – Ні, з ним нічого поганого трапитися не могло. Тим паче, що днями має статися зустріч із Петлюрою. І так йому хотілося, щоб усі дійшли спільної згоди, що не помітив, як і руки на грудях схрестив, точнісінько так, як це робила мати. – Никифоре! – таким було справжнє ім’я отамана Григор’єва. – Тільки він непередбачуваний, – застерігав, знаючи „батьків“ норов. – Дивись, щоб не вийшло, як з Болбочаном», – однак і сам не знав, як треба діяти.

Та вже наступного дня більшовики в усіх своїх газетах поспішали повідомити, що «батько» Махно та його заступник Чубенко вбили головного отамана Херсонщини і Таврії, розрядивши в нього магазини своїх револьверів. «Двадцять сьоме липня, – Григорій дивився на ту газету і не міг повірити своїм очам. – Ще жодного разу про Нестора Махна він так погано не думав. – То невже це правда…» – у нього аж волосся на голові дибки стало.

Кудись ішов широкою вулицею, потім петляв вузькими; чи шукав хоч один приспущений прапор з чорною стрічкою, чи просто так бродив – не знав і сам. Лише в лівоесерівському штабі, куди привели його ноги, був справжній траур, бо Григор’єв із часів війни був активним членом цієї партії. «Відправили на той світ ще одного великого патріота, – гуляла така думка серед його однопартійців. І що це? Звичайні розборки між отаманами, як пишуть про те червоні у своїх газетах, чи все ж прибрали зі своєї дороги наступного важливого конкурента?» – довго гадали та журилися, що правду можуть і ніколи не знати.

А більшовики хазяйнували в українській столиці, як у себе вдома. Це був не той патлатий набрід, який торік улаштував тут справжнє пекло, але й ці від них не відставали. Скрізь вишукували тих, хто підтримував українську владу, називаючи їх націоналістами. Цього разу не так багато лежало трупів обабіч дороги, як минулого, але й від того було моторошно. І лише чутки про наступ об’єднаних українських сил змушували їх пакувати валізи. За тиждень вони вже збиралися групами і могли довго про щось говорити, а за два – поодинці не ходили. Скрізь говорили про Галицьку армію, яка була організованою і здобула чимало перемог. Менше про Українську наддніпрянську групу запорожців, якою керував сам Петлюра; а коли мова заходила про повстанців Зеленого, Сокола й інших, крутили головами – бо ті шарпали більшовицькі тили і могли з’явитися будь-де.

Тепер і на його курсах кожен день розпочинався інформацією про наступ. Дивно було бачити, як до цього такі впевнені бойові командири жахалися від почутого. Григорій радів, намагаючись навіть зблиском в очах не виказати свого настрою. А коли дізнався, що двадцять першого серпня зайняли Житомир, ледве стримався, аби не засміятися голосно. Однак із Лівобережжя до Києва наближалася й Добровольча армія Денікіна. У такій ситуації навіть досвідченому полководцю важко було вгадати, як ті події розвиватимуться далі. Тим паче передбачити, яким буде кінець.

Різні варіанти прораховував Савонов у маленькому номері готелю, де він спинився. Одне було зрозуміло: більшовикам прийшов кінець, бо, витративши багато сил на боротьбу з денікінцями, вони не очухалися й досі, а підтягнути свої глибокі резерви просто не встигнуть. «Тож якщо Галицькі корпуси, Січові Стрільці і Наддніпрянська група, швидко об’єднавшись, повернуть зброю проти Добровольчої армії – переможуть однозначно». І цю ситуацію він вважав вирішальною, як колись об’єднання махновців із григор’ївцями. Ще коли повстанці вдарять із тилу та батько Махно одумається, операція може бути просто блискавичною. «Оце б тебе сюди, полковнику Болбочане! Ти б упорався з усіма ворогами, – шкодував укотре. – А якби ви з Григор’євим удвох були живі, уже й кордони б стояли, і вороги до них боялися б підійти. Тільки де б я тоді був? – задумався на якусь хвилину. – Звісно, з вами. Гнав би всю нечисть зі своєї волості, зі свого Ізюмського повіту, а то й з усієї Харківської губернії. І нічого б не просив: ні посад, ні привілеїв, тільки б бачити, що мої земляки обробляють землю та радіють, і ніхто не замахується на них батогом, і ніхто не відбирає останній хліб».