Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

«Як швидко все змінюється, тільки одне другого не краще», – роздумував про ті події Гриць. Їхав не поспішаючи, аби кінь не стукав копитами об суху землю, адже навколо стояла тиша. Наближаючись до Цареборисова, планував одразу заскочити додому, посидіти за одним столом зі своїми рідними, але незчувся, коли й повернув на ту вулицю, де жила Ксанка. Та навіть біля її двору не збирався спинятися. «Не той час, щоб їздити на побачення з дівчиною, – так стверджував його внутрішній голос. – Нехай пізніше, – відкладав на якийсь час, коли очі, знай, зиркали на її хату. – Ось повернуся з бойового відрядження, тоді й побачимось», – надумав поставити крапку, коли ноги вже зібралися зіскочити з коня. Може б, і поїхав далі, та рипнули двері й вона з’явилась на порозі. Мабуть, не вірила своїм очам, бо ні кроку з місця…

– Ксанко, це я! – озвався, більше не роздумуючи. – Невже не вгадала?

За мить вона вже була поряд. У легкому платтячку та з розпущеним волоссям була схожа на казкову фею, яка літає в повітрі і спить у квітці, закрившись пелюстками. Та коли її довгі білі руки обвили його шию, а худенькі плечі притислися до його грудей, він відчув, що вона земна. Цілував її щоки, лоба, волосся, яке пахло любистком, потім губи, солодших від яких не було ніде. Здавалося, і світ спинився, бо ні кінь не форкав, ні собака не гавкнув, лише зорі блимали на темному небі.

– У мене є час лише до ранку, потім знову невідомо коли побачимось, – шепотів їй на вухо.

– То бери мене з собою, ти ж їдеш у свій ліс? – тут просилася, тут вже й засоромилась, навіть нагнула голову.

– Але… зараз… це небезпечно… – здається, й він не був до того готовий. – Там привиди… Вночі вони всіх лякають: то між деревами ходять, то під землею стогнуть, а то й хрестів білих наставлять на галявині, – сам не розумів, навіщо він усе те говорить, хоча частина правди в тому була.

– Мені з тобою не страшно, – умостившись позаду, вона вчепилася за його одяг.

І невдовзі їх зустрічав ліс та майже безлюдна база повстанців. «Усі подалися за махновцями руйнувати денікінське запілля», – доповіла охорона. На їхнє щастя, ще був гарячим козацький куліш, який зазвичай варили ввечері, тож наївшись досхочу, вони удвох бродили місячними лісовими доріжками. І не було слів цього вечора, самі поцілунки, неначе вони вже все сказали одне одному.

– Я всю дорогу мріяв скупатися, поки вода ще тепла, – усе відтягував, але нарешті зізнався.

Поглядав на своє улюблене озеро, в яке хотілося пірнути з головою, а потім вийти звідти неначе з крилами, залишивши у воді все, що, немов багнюка, налипло на його тіло.

– Я далеко не плаватиму, а ти сиди ось на цьому місці, – посадив її на сухий пень. – Тільки дивись, щоб тебе ніхто не вкрав, – наказував усміхаючись.

Сам роздягнувся оддалік, тихо зайшов і пропав, навіть голови над водою не знайти. Та коли Ксанка стала наближатися до берега, його очі одразу її побачили, після того слідкували, як вона боязко підійшла до його речей, як поклала біля них і своє плаття, усе зиркала на воду, а побачивши Григорія, знітилась, намагаючись щось прикрити руками нижче пупа. У цей час скидалася на скульптуру талановитого майстра, яку здивовано розглядав великий круглий місяць. Бажаючи розважити незайману молоденьку богиню краси, він стелив перед нею яскраву доріжку, пускав поперед себе хмарку, аби тінь і світло танцювали на воді, крутив головою та завмирав на якусь мить, милуючись таким створінням. Напевно мав рацію, бо вона була красивішою від самої Афродіти, тільки й того, що народжена від плоті людської, а не від крові Урана, про що йшлося в легенді. Однак Григорію здалося: ось-ось Уранова кров поллється перед нею, червоною піною збуриться вода, і той забере її на небо. Тож, схопивши свою принцесу на руки, сховав її під високим дубом, а коли вона перестала тремтіти, поніс купати цілющою водою. На тому час неначе спинився, ніхто з них навіть не знав, чи довго хлюпотіло біля берега, чи ні. Запам’яталося лише те, як з нею він повертався під розлогого дуба, як витирав материним самотканим рушником, припадав до налитих дівочих грудей і цілував… поки не вирвалося з його вуст: «Я не можу себе стримати, а ти така тендітна… До того ж писала, що будеш моєю тільки після шлюбу, бо мати…»

Своєю ніжною ручкою дівча закрило його вуста і притислося всім тілом. «Забудь. Твоєю буду зараз… Кохай мене…» – ледь прошепотіло.

І ніхто за ними не підглядав, і нічого не бачив, крім старої сови, яка інколи тужила за літом, що минало. Часом збиралася й голосніше щось прокричати, але розгледівши в темноті двох закоханих на сухій траві, умить замовкала. І неначе по-справжньому заплакала, коли вони прощалися.