Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Ну, що? Розказуйте, – сіла й сама на лаву та завмерла, не очікуючи почути щось хороше.

І вже за декілька хвилин вона дізналася про всі підступні хитрощі того наказу: коли хтось зіпсує телефонну лінію, так і тягтимуть жеребки намічені «отвєтчики». Кому дістанеться номер зі смертним вироком, того і вб’ють, а все його майно конфіскують для фонду комітету незаможних селян. За зруйновану залізничну колію на визначеній ділянці розстрілюватимуть по парі з кожного села, що по обидва боки 15-ти верстової смуги. За вбитого червоноармійця – аж чотирьох, а за кожного наступного чи представника радянської влади кількість призначених до розстрілу буде подвоюватись.

Для таких сіл, як Цареборисів, що вважається постійною базою «бандитів», тобто підтримує їх, постачає і переховує, кількість заручників уже збільшено. Тепер усі селяни повинні пильнувати за порядком, інакше не один і не два, а всі їхні заручники будуть розстріляні, після чого знову призначать нових. До такого внутрішнього фронту проти повстанців повинні приєднатися й уповноважені п’яти та десяти хат, намічені ще раніше. Вони мають стежити за своїми сусідами не тільки вдень, а й уночі, бо й на них чекатимуть розстріли, грабунок майна і підпали хат. Усе це контролюватимуть комнезаможі, яким дозволятиметься залишати собі до 60 відсотків майна, конфіскованого у своїх-таки селян.

– Виходить, що заручник, боячись смерті, видаватиме повстанців, а потім, боячись від них помсти, далі працюватиме на радянську владу, – Грицева мати не могла повірити, що таке діятиметься у їхньому селі. – Із нормальних людей зроблять звірів, які ладні будуть з’їсти одне одного, аби самим вижити. І що, вони те робитимуть? – питала у свого дядька Івана, який ніколи не кривив душею.

– Так. Під страхом смерті всі робитимуть. Вважай, що наша внутрішня війна розпочалася, як тільки закінчилися збори.

Уже й додому йому хотілося, узявся навіть за клямку та прочинив двері, а потім знову вернувся.

– А чого ти про список не питаєш? – не припускав, що вона чогось не зрозуміла.

– Боюся. Але раз почали, то називайте тих «отвєтчиків», – сама аж завмерла.

– Твій сусід Петро серед них і твій приятель Митро, – бачив, що її аж струсонуло. – Призначали небідних, аби було що забирати, інакше ні в кого зацікавленості не буде. Отакої! – все чухав потилицю.

– Петро… Митро… – шепотіла Настя, притиснувши руки до грудей. – А мій Тимофій? – вона зарані знала, що влада його не омине.

– І він також. Вирішив було не говорити, але що з того, усе одно дізнаєшся, бо той список привселюдно прочитали аж двічі. – Тільки зарані не побивайся, якось воно буде, – торкнувся її плеча, бо вона сиділа ні жива ні мертва. – Візьмуть та всі піднімуться – і люди по селах, і повстанці. Не будуть же всіх стріляти, – сказав те, про що думав дорогою.

– Хтозна, – проказала Настя, неначе з того світу. – Але не піднімуться. Це кінець, дядьку Іване! Кінець… А мій отаман… Мій Гриць ніколи не повернеться додому, – з її очей уже виглядали сльози. – Не зможе…

– Не треба. Він сам щось придумає, не випадково ж отаманом став у двадцять років, – намагався хоч якось її заспокоїти.

– Насте, ти чула про НЕП, тобто нову економічну політику? – поспішав до неї Петро одного ранку. – Більше не буде проклятої продрорзвертки, замість неї введуть продподаток, набагато менший, ніж вона. А бідних селян узагалі від нього звільнятимуть. Не забиратимуть і залишки, які ми зможемо вільно продавати.

– Бути того не може! Щоб ті комісари багато нам залишили, ніколи не повірю, – а поглянувши на Петра, у якого, здалося, навіть погляд змінився, одразу пригадала, що він один із заручників. – Правда, що казати зарані, поживемо – побачимо, якщо з голоду не помремо.

– Буде краще, буде! – чи так повірив, чи просто вирішив проти комуністів більше нічого поганого не говорити. – Уже й на з’їзді затверджено, і всі інструкції підписані, треба ж їм якось із глибокої кризи виходити. Думаю, що це наше спасіння.

– Дай Боже, Петре, – на тому й пішла від того тину, не повіривши ні комуністам, ні Петрові, який почав на них надіятися.

«А я, грішним ділом, думала, ти будеш щось питати про мого Гриця, то я й сама не знаю, куди він пропав, – продовжувала розмовляти, але сама з собою, так було надійніше. – Інколи ще ходять савоновці від села до села – десь залізницю пошкодять, десь дроти обріжуть, але його серед них немає. Одні кажуть, що він у Галичину поїхав, інші – що на Кавказ подався, і то, може, й правда, бо Харківська і Донецька ЧК полюють на нього, неначе на дикого звіра. І не може він додому прийти, до того ж, мабуть, і не хоче, аби потім матір на допит не потягли. Тепер кажуть, що він хворий, навіть не може командувати своїм повстанським загоном так, як раніше. То чому ж я про те нічого не знаю? – намагалася хоч щось розгадати, бо геть сну позбулася. – Швидше за все Ксанку з дитиною кудись повіз, то ні Мелані, ні Тимофію нічого не сказав, – і це вона відкидала. – Тільки все змінилося, усім стало не до того, вони говорять про масове повернення повстанців додому, адже більшовицький уряд продовжив строк амністії аж до літа. Тож повертаються їхні сини, здають зброю, і ніхто не висуває їм ніяких претензій, хоча заручників уже стріляють, – усе те їй здавалося дивним. Петро багато чого знає, тільки мовчить, навіть про номерки не сказав, які вони з Тимофієм уже тягли. Дякуючи Богові, цього разу обійшлося, а іншим – чи повезе… Бач, скільки всього вигадали – і НЕП, і амністія, аби люди самі відвернулися від повстанців».