Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Що б не робила, а думати про свого сина ніколи не переставала. Не знала, коли він повернувся, а головне – для чого? Ще й Прокіп переказував: Гриця шукати не варто, він переховується в надійних людей, час від часу змінюючи місце свого перебування, неначе знав, що вона збирається в Студенок до підпільника Солодовнікова, аби дізнатися, що трапилось з її отаманом. Ще раніше передбачала – це добром не закінчиться. Який не молодий, а дадуться взнаки і зимівля у вогких землянках, і фронтові роки в окопах, ще й переохолодження, коли при повному озброєнні провалився під лід Дінця, тільки-но повернувшись у Теплінський ліс. «Могло б обійтися, якби одразу зігрівся чи в сухе переодягнувся. А коли обмерзлий мусив відбиватися від скажених атак червоних, украй застудився. І в подальшому не мав можливості лікувати свої застуджені легені через безперервні бої та кінні рейди. Може, й зараз ще не пізно, але й тепер, як загнаний звір. І як бути?» – не знаходила собі місця.

А він справді був тяжко хворий на сухоти, які почав лікувати аж наприкінці травня, коли хвороба стала прогресувати дуже швидко. Не маючи змоги лікуватись, як усі люди, робив це нелегально, домовившись із лікарем. Щоразу переодягався у жіноче вбрання, аби ніхто його не впізнав, та в жодному селі довго не затримувався.

Одного літнього дня, ледве добравшись до Студенка, він знову постукав до хати побратима. Розраховував хоч на якусь їжу та ліжко, бо все частіше здавалося, що це його останній похід до лікаря. Та тільки відчинилися двері, як він зрозумів, що йому вперше відмовлять. «Зовсім недавно червоні розстріляли мого чоловіка за те, що переховував савоновців. Погрожували знищити і трійко малих дітей, коли не допоможу впіймати самого отамана», – повідомила заплакана дружина. Отже, залишатися тут було небезпечно, тож, бажаючи знайти надійніше пристанище, він попрямував у бік переправи. Був і того дня в довгій спідниці та кофтині, а коли пов’язував голову звичайною хустиною, його миловидне обличчя зовсім не скидалося на отаманове. Навіть мати, зустрівши таку молоду жінку на дорозі, не впізнала б у ній свого сина.

Відчуваючи свою приреченість, Гриць думав про неї, про рідну хату, де так хотілося долежати свої останні дні. Надивитися на неньку, яка, попри його крутий норов, жодного разу не лаяла. Заспокоїти сестру Оксану, аби не побивалася, що більше у неї не буде такого захисника, як Гриць. Поговорити з дядьком Іваном, подякувати дідові Карпу за науку, попросити вибачення у Тимофія, якому довелося аж сім разів ставати перед викопаною ямою, аби видав брата. Розказати не лише родичам, а всім, що на цій землі він кинув своє сім’я – у нього є син, йому ще тільки півроку, а він уже стоїть на ніжках.

Однак додому він не збирався, знав: за материною хатою так стежать, що він і на подвір’я зайти не зможе. Тож добравшись знову до села Синичине, був радий, що йому відчинили двері. І все тут нагадувало рідну домівку – і хата під лісом, і сосною в ній пахне. А вже спалося – як у дитинстві. Навіть не чув, як удосвіта їх оточили два десятки кавалеристів.

Не довелося їм ні стукати, ні будити, адже двері вже були відчинені, а господар та його дружина починали клопотати по господарству. Зіткнувшись з ними, один із вершників запитав: «Грицько Савон тут? – На що підстаркуватий чоловік лише тер одну об другу свої руки та кидав косяки на прибулих вершників. – Якщо скажеш неправду, розстріляємо на місці», – підходили все ближче. Та він і таких погроз не злякався, зате дружина, яка весь час виглядала з-за нього, мовчки кивнула на відчинені хатні двері. У той час через маленькі віконця в кімнату тільки-но почало пробиватися світло, і якби не гасова лампа, яку вона засвітила, ніхто б не побачив, що в кутку кімнати на ліжку спить невеличка людина. А якби вона встигла прокинутись, то вискочити звідси живому нікому не вдалося б.

– Пане отамане, наказую тобі встати! – скомандував один із них, який планував сховатися за чиюсь спину, але, зустрівшись із ще заспаними очима Григорія, спинився й замовк, немов загіпнотизований.

– Це ти, Якове, чи мені здається? – від подиву в отамана аж брови одна на другу лізли. Тіло тряслося, зуби цокотіли, не від страху, звичайно, а від пропасниці, яка останнім часом усе частіше його мучила. – Невже за мною прийшов мій товариш? – здається, Гриць не міг у таке повірити.

– Бандит не може бути моїм товаришем, – почув у відповідь.

І як не старався Іщенко тримати себе в руках, у нього нічого не виходило – тремтів від страху, тільки не так, як хворий Гриць, а набагато сильніше.