Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Насте! – хтось рано-вранці стукав у її вікно. – Скоріше відчини. Біда сталася! – навіть здалося їй, що той чоловік увесь тремтить.

– Ну, говори вже, – ставши на порозі, вона дивилася на блідого, як стіна, Митра.

– Петро повісився, – ледь проказав зі страху. – Прийшов я до нього, а двері відчинені. Тільки в сіни, а перед очима якісь ноги. Я з переляку назад, навіть упав через поріг. То що робити будемо?

– Знімати, – вона аж схопилася за одвірок, аби на ногах утриматися.

– Ні, я більше туди не піду, – його трясло, неначе в лихоманці.

– Тоді підемо по сусідах, ще когось розбудимо, повинні ж бути свідки. Він учора заходив до мене, усе вибачався, тільки не сказав, за що. А ти як думаєш: це він із-за своєї Олени чи з якоїсь іншої причини? – навіть очима не моргнула, так до нього придивлялася.

– Звідки мені знати. Він лише перед тобою вивертав свою душу, – одразу й погляд у нього змінився, і трясти його перестало.

– Чого ж ти так рано до нього прискочив? І вчора ввечері сидів з ним у дворі. Про що можна було розмовляти до півночі?

– Може, хтось інший там був, тільки не я, – швидко знайшов, що сказати не дуже меткий Митро. – Йшов повз його хату, а він мене позвав, то й посиділи, поки я трохи передихнув. Але коли зовсім стемніло, я вдома був.

– Йшов, передихнув, заскочив… А тут ні світ ні зоря причахкотів, – сказавши, вона задумалась, неначе зважувала – говорити далі чи не варто. – Ще слідчий нічого в тебе не питав, а ти вже плутаєшся. Думаєш, не знаю, що ви з ним доносили на всіх сусідів, а на мене тим паче? – нарешті та правда, яка давно її мучила, сама зіскочила з вуст. – Зізнайся хоч зараз, бо всім людям розкажу. І зроблю таке, мені втрачати вже нічого.

– Я про тебе й слова ніде не сказав, – мало не клявся, – а Петро… Може, й був за ним якийсь гріх, тільки не по своїй волі. Тепер він уже нічого не розкаже… – а в самого відчай і страх з очей виглядає. – Змушували й інших, тільки їм не з руки за тобою слідкувати, тому й тиснули на Петра. Так і зійшлося все до купи – не повернулася Олена, ще й про твою Оксану мав дізнатися, де її можна знайти, – сам все зиркав на його хату, неначе боявся, що там хтось з’явиться і побачить його на цьому подвір’ї. – Більше нічого не знаю, повір, – навіть руку на серце поклав, але в очі не глянув. – І все це за ті скарби, які Гриць добровільно віддавати не хоче.

– Господи! Немає він ніяких скарбів, то що тепер робити? А Оксана моя далеко на заробітки поїхала. Коли б і вона постраждала, я б їх усіх спалила в парткомі чи в повітвиконкомі. Тепер дивись, якщо і про це донесеш, нікуди буде й тобі повертатися, – поглянула на його хату. – Пішли кликати всіх, хто вдома, не буде ж він до обіду висіти. І поховаємо, як годиться, сусід як-не-як.

З того дня щоранку і щовечора бігала вона до в’язниці, усе просила охорону передати сину пляшку молока та окраєць хліба, але й слухати ніхто не хотів. Тож побачивши одного разу Якова Іщенка, сама до нього підскочила.

– Скажи хоч щось про мого сина! – яка не була сердита на нього, але вирішила тримати себе в руках.

– Живучий, як пес, – зіскочило з язика того дурного Яшки.

– Ах ти гаденя таке! – сама не пам’ятала, як схопила його за комір гімнастерки та стисла з усієї сили. – Оце так віддячуєш? – трясла його, бо з її рук він вирватися не міг. – Буде й тобі собача смерть! – А побачивши двох червоноармійців, які поспішали свого виручати, ледь пальці розігнула, так хотілося задушити зрадника. – То мій знайомий, – кивнула головою у той бік, куди він встиг відбігти. – У благенькому пальтечку аж синіло колись від морозу, то я, було, посаджу його на теплу лежанку, ще й їсти дам. Оце й урятувала на свою голову, – проказавши таке, пішла додому. І ніхто на неї не кричав, ніхто й слідом не біг. – Мабуть, і вони знають, що отамана здав його товариш дитинства, – проказала сама до себе та від сорому схилила голову.

З того часу щодня чекала, що її Гриця, повного Георгіївського кавалера, виведуть на площу і розстріляють перед усім людом. Але замість того його перевели в Ізюм. Ходила й туди, тільки не так часто. Чекала й далі того останнього дня. Навіть привиділося одного разу: висить він на Ізюмському майдані, а його й мертвого стережуть, бояться, що візьме та й оживе. Але й такого не сталося. «І чому так довго слідство триває? Чому зволікають? – не йшло з голови. – А може, правда, що родич пана Кульбітова давно забив його ногами? – аж завмерла від надуманого. – Чи пан Гришин, який отримав своє на тому ж самому місці, де колись розпускав руки. А то й самі те зробили, тепер бояться сказати, аби знову люд не повстав». Ледве ранку діждалася – і подалася в місто.