Братья Капрановы - Справа Сивого

— Но-но, давайте без агітації! — урвала його Маруся. — Тимчасові труднощі молодої радянської республіки використовує світова буржуазія, а деякі темні люди купуються на ці провокації.

— Та я що, я ж нічого... — Мануйлович відвернувся і віжками підстебнув коней. — Но, давай!

Розмова урвалася. Дмитро Іванович дивився кудись на обрій, не обертаючи голови до супутниці, і Марусі навіть здалося, що це через неї, тобто через її останнє зауваження — занадто різко воно прозвучало. А з іншого боку, не потурати ж розповсюдженню шкідливих чуток.

Так у мовчанці й здолали шлях до Петриківки. Біля охайного білого будиночку їх зустрічала господиня, за сорок, довговида зі жвавими очима. Вона обійнялася із директором музею, наче з давнім другом.

— Знайомтеся, Марусю, це Тетяна Пата [103] Тетяна Пата — майстриня петриківського розпису, завдяки якій він відродився і розвинувся. , та сама місцева чарівниця, про яку я вам розповідав.

— Ну вже й чарівниця! — зашарілася господиня. — Я просто малюю так, як бабуся, покійниця, малювала, як мене навчила.

— Ну то ведіть до хати, хай Маруся сама подивиться, — запропонував Дмитро Іванович і першим зійшов на ґанок.

Маруся слідом за господинею пройшла крізь низенькі двері й остовпіла на порозі. Тому що вся хата була сповнена квітів — на стінах, на пічці, на дверях, а може, й на долівці та стелі буяли мальви та волошки, червоніли горобинові грона, вишні, суниці, гніздилися райські птахи з довгими хвостами та півні з піднятими до неба дзьобами. Марусі здалося, що в неї урвалося дихання. Дмитро Іванович з хитрою посмішкою під вусами спостерігав за своєю підлеглою, а господиня, яка почувалася у цьому раю цілком буденно, пройшла до столу, де лежали аркуші паперу з новими орнаментами — один вибагливіший за інший.

— Ну як? — запитав Яворницький, коли побачив, що Маруся знову почала дихати.

— Неймовірно, — зізналася та. — Я бачила в селі багато різних розписів, але такого...

— Та ну, не перебільшуйте, — перервала її господиня. — От, Дмитре Івановичу, подивіться, що я для вас зібрала. Оце от Надійка Білокінь передала, зараз у Полтаву поїхала, вас не дочекалася. Оце — Оришки Пилипенчихи [104] Орися Пилипенко, Надія Білокінь — класики петриківського розпису. малюнки, — говорячи це, вона перебирала аркуші з малюнками на столі. — А це — Парасчини, бачите, вона написала на кожному, щоб ви не заплуталися. Осьо, Параска Павленко [105] Параска Павленко — найстарша з відомих майстринь петриківського розпису. . Дмитро Іванович хоче виставку нам у столиці зробити, — пояснила вона Марусі. — То щоб знову не присилати художницю та не перемальовувати з пічок, звелів нам одразу малювати на папері.

— Та ну хіба я можу звеліти? — замахав руками Яворницький. — Тільки прохати.

— А нас і прохати не треба, — засміялася господиня. — Малюємо, прости Господи, як навіжені.

— І складно це? — поцікавилася Маруся.

— Та нічого складного, — запевнила художниця. — Як рука тверда, будеш малювати. Хочеш навчу?

— Насправді? — Маруся не повірила.

— А чого ні? Іди сюди, — одним рухом господиня відсунула зі столу готові малюнки та поклала туди чистий аркуш. — Бери пензля.

— Що, прямо так одразу?

— Ну а що, це ж не сватання. Пензлик, як і чоловік, любить сильну руку. Диви. Мочай у фарбу, та сильніше мочай, не бійся. Ну а тепер поклади пензлик на папір і одразу вбік, неначе щось змітаєш, — говорячи це, вона вела Марусину руку папером, і під нею самі собою виникали листочки. — От бачиш! Зовсім просто. А тепер мачай пензлик у червоне, а самий краєчок у чорне. Отак. Тоді за один мазок у тебе вийде два кольори — пелюстка і ніжка, червоний і чорний. Це я вже сама вигадала. Від лінощів, щоб двічі не мачати, — господиня засміялася, і цей сміх заповнив усю хату та заграв на пелюстках квітів та пір’ї райських птахів, немовби примушуючи їх ворушитися.

Маруся була у захваті. Вона спробувала намалювати ще декілька листочків, уже самостійно, і хоч це не вийшло так вправно, як у вчительки, але з кожною спробою їхня форма ставала рівнішою.

— Ой, дитинко, з тебе цілком могла би вийти майстриня, — схвально зауважила господиня. — Лишайся у нас, навчишся.

— Та ні, дякую. У мене робота, — кивнула Маруся у бік Яворницького, який уже закопався у нові малюнки до виставки.

— Ну так, хто з вас, городських, зараз до села поїде! У селі зараз скрутно, — похитала головою господиня. — Але хіба тільки зараз? Я пам’ятаю, як вдовою залишилася з чотирма дітьми, чоловіка на війні вбило. Що робити? То і хати малювала, і кобзи розмальовувала, і пічки, і скрині. Мені господарі і сівалки давали малювати, бо як продавати — воно краще, коли красива річ, а не просто так. Нині, правда, вже не замовляють, у людей ні сівалок, ні скринь, ні грошей, але от Дмитро Іванович своєю ласкою не обходить.