Братья Капрановы - Справа Сивого

— Легенда, — Клим почухав за вухом. — А яка ж може бути легенда?

— Ну, наприклад, що ми працюємо в газеті, — запропонував Сєдов.

— Точно, в обласній газеті «Зоря», — підхопив Клим. — Вони скрізь ходять і розпитують.

— От бачите, значить, і ми будемо ходити і розпитувати.

Коли Чапленко повернувся з перекуру, Клим звівся на ноги:

— Мене звати Клим Шпакуватий, а це, — він вказав на Сєдова, — Веніамін Купріянович Сєдов. Ми працюємо в газеті «Зоря».

— Дуже приємно, — Чапленко потиснув простягнуту руку. — І я колись там працював, до всіх цих подій. А що, Михайло Дубовик [96] Михайло Дубовик — український поет. Розстріляний у 1941 році за участь у «націоналістичній організації Просвіта». іще пише для вас?

Клим розгубився, не знаючи, що сказати, але на підтримку прийшов досвідчений Сєдов.

— Ми з іншої редакції.

— Театральної? — уточнив Чапленко.

— Театральної, — погодився Сєдов. — І готуємо статтю до дня народження Еварніцкого.

— Яворницького, — поправив Клим. — Академіка Яворницького. Ви з ним знайомі?

Чапленко усміхнувся:

— Ну, хто ж не знає Дмитра Івановича з його неперевершеними приказками!

— Скажіть, а ви з ним підтримуєте зв’язок? — Клим дивився просто в очі, щоб вловити навіть тінь брехні.

— Тобто? — не зрозумів Чапленко.

— Зустрічаєтеся, розмовляєте, виконуєте доручення?

— Про які доручення ви говорите? Для доручень є працівники музею, а я лише безробітний із заплямованою біографією.

— Але ж ви зустрічаєтеся?

— Хіба на публічних лекціях чи диспутах.

— А з Домонтовичем ви у яких стосунках? — із притиском запитав Клим.

— З Віктором? Зараз ні в яких. Він перебрався до Києва, а я тут.

Клим постукав пальцями по столику купе, зітхнув і сказав:

— Гаразд, поки що ви вільні.

— Мій колега мав на увазі, що дякує вам за цікаву розмову, — втрутився Сєдов.

— Нема за що, — дещо перелякано відповів Чапленко, сів на своє місце і знову взявся за книжку, відгороджуючись нею від дивних супутників.

Кореспондентів газети «Зоря» голова історичної секції Комісії Дніпрельстану прийняв у своєму кабінеті — невеличкому, заставленому шафами з книжками і теками та щільними шторами на вікнах, адже господар, як усі люди старого режиму, не любив яскравого сонячного світла.

— Антін Степанович Синявський, — відрекомендувався він і показав гостям на порожні стільці біля заваленого паперами столу. — Чим можу придатися радянській пресі?

Клим, якому просто перед дверима до кабінету педантичний Сєдов ще раз нагадав про помилки у розмові з сусідом по купе, зобразив на обличчі щиру посмішку:

— Товаришу Синявський! Ми з колегою готуємо статтю до дня народження академіка Яворницького.

— Чудово! — сплеснув руками господар кабінету. — І якою може бути моя участь у цій святій справі?

Клим прокашлявся:

— Ми знаємо, що ви працювали разом із товаришем Яворницьким іще до революції. Можете розповісти нам про нього?

— Про Дмитра Івановича? Залюбки! — Синявський сів за стіл і відкинувся на стільці. — Дмитро Іванович викладав історію у мене в Комерційному училищі і на його лекціях завжди був аншлаг — приходили навіть вільні слухачі. Дмитро Іванович — лектор від Бога, пробачте вже за старорежимний вираз.

Сєдов уважно вивчав обличчя господаря через пенсне й у розмову не втручався.

— Це дуже добре, — підсумував Клим. — А можете розповісти нам про друзів товариша Яворницького? Ну, з ким він зустрічався, з ким мав зв’язки?

— Мав зв’язки? — Синявський звів брови, дивуючись такому формулюванню. — Розумієте, у Катеринославі після Височайшого маніфесту 1905 року, коли дозволили українську мову, утворилося товариство «Просвіта», і ми всі через нього мали, як ви висловилися, зв’язки одне з одним.

— Можна, я буду записувати? — Клим видобув із портфеля папір.

— Авжеж! — погодився господар і простягнув йому свою ручку.

Клим умочив її у чорнильницю і вивів «Товариство Просвіта».

— А хто входив до цього товариства? — підняв він голову від аркуша.

— Хто входив? Та власне вся українська інтелігенція Катеринослава. У нас працювала літературна секція, бібліотечна і драматична. Ставили вистави, видавали альманах, лекції читали, виставки робили, хор свій був — і все це забороненою до того українською мовою.

— Пробачте, — перервав його Клим. — А ви не пригадаєте прізвища людей, які входили до організації?

— Чому ж не пригадаю? Звісно, пригадаю. Наприклад, Володимир Пічета [97] Володимир Пічета — український історик, публіцист. У 1930-ті роки відбув п’ятирічне заслання. , він теж викладав у мене в училищі історію, щоправда йому врешті довелося тікати до Москви. Але зараз він у Білоруському університеті, ректором. Володимир Іванович був улюбленцем катеринославської публіки. Проводжати його на вокзал зібралася така сила людей, що поліція навіть прислала наряд.