Братья Капрановы - Справа Сивого

— Чому? — запитав Клим.

— А тому що ніяких окремих «українських» богослужебних книг не існує й існувати не може. Іще за указом імператора Петра Олексійовича всі церковні книжки надсилалися до Синоду, щоб «не було ніякої різниці та окремого наріччя в них», ясно?

— Ні, — чесно зізнався Клим.

— Ну звісно! Ви ж, напевно, є членом Спілки войовничих безвірників?

Клим кивнув.

— Тоді повірте на слово старому клерикалу. Сам факт зберігання українських, тобто незаконних, богослужебних книжок уже тягне за собою звинувачення у єресі. А з точки зору світської влади — у націоналізмі.

— А факт тайника у Біблії?

— Тайника?

— Так.

— А що у цьому тайнику?

— Порожньо, — сумно зауважив Клим.

— Погано, — погодився Сєдов. — Так, дивимося далі. Рєпін...

— Це вже не так давно. Якийсь білофін.

Сєдов здивовано підняв очі на співрозмовника.

— Білофін, кажете? А художника такого не чули?

— Ой, — згадав Клим. — Точно!

— Ну, Бог із ним! А це, — він глянув на підпис під третім листом. — Чекайте-чекайте, невже це той самий Стасюк?

— Який той самий?

Сєдов стукнув себе по лобі тонким пальцем:

— Точно! Микола Михайлович Стасюк перебував під нашим наглядом іще з 1905-го. Звісно, треба було його одразу в Сибір, але тоді в імперії панували ліберальні настрої. А потім — це вже ваше відомство повинно знати краще — згаданий Микола Стасюк був міністром продовольства у Генеральному секретаріаті Центральної Ради.

— Петлюрівець! — видихнув Клим. — І де він зараз?

— Власне, я би й рекомендував вам поцікавитися, де він зараз, це цілком у вашій компетенції.

Клим вихопив з рук Сєдова лист Стасюка і почав вдивлятися у підпис, немовби намагався побачити там відповіді на головні питання.

— Отже, ваш агент зачепив дуже цікаву рибку, — підсумував Сєдов. — А що ви там казали про націоналістичний елемент, який кучкується навколо Сивого?

Не покладаючись на пам’ять, Клим поліз до портфеля та видобув написаний власною лівою рукою звіт агента «Мамая» про подорож Дніпровими порогами.

Сєдов узяв його з рук, гмикнув і почав читати.

— Ну, і ще Трохим Романченко, колишній хранитель музею, нині забезпечує зв’язок із Губвидавом, — згадав Клим зустріч у кабінеті Яворницького.

Сєдов двічі перечитав звіт, подивився у вікно, потарабанив пальцями по стільниці і врешті підсумував:

— Найцікавішим для розробки мені здався цей тип із Комісії Дніпрельстану.

— Синявський? — згадав Клим.

— Так, Антін Синявський, і знаєте чому?

— Чому?

Сєдов позначив посмішку на своїх тонких губах:

— Тому що він працював з Яворницьким іще у Комерційному училищі, до Жовтневого перевороту. І зараз знову з ним працює. А що це означає?

Клим стукнув себе по лобі:

— Точно! Він знає всіх — і тих, що раніше, і тих, що тепер. Як же я сам не здогадався?

Сєдов розвів руками:

— Тому, власне, мене й запросили консультантом попри неприйнятне дворянське походження та службу у Департаменті поліції. Крім того, цей ваш Синявський був арештований нами ще у студентські роки за участь у підпільному гуртку, який мав зв’язки з націоналістом Драгомановим. Так що його персона нам добре відома.

Утім, для затримання Синявського поки що не було приводу, а викликати його на допит не було можливості — керівник історичної секції Комісії Дніпрельстану постійно працював у Харкові. Тому, повагавшись, Клим вирішив не довіряти розмову столичним колегам, а завітати до цінного свідка особисто. Сєдов напросився товаришувати у цій подорожі, і Клим погодився — коли йдеться про старі часи, краще довіритися старому кадру.

Зустрілися на залізничному вокзалі. Сєдов мав із собою старорежимний саквояж із речами, Клим поклав запасну сорочку до портфеля, так що той одразу став солідним і гідним поваги перехожих.

У купе Клим із Сєдовим застали попутника — довговидий чоловік у круглих окулярах читав книжку, примостившись біля вікна. Про справи не поговориш.

— Добридень, — привітався Шпакуватий і зайняв місце навпроти. Сєдов умостився ближче до дверей, витягнувши свої худі ноги.

— І вам, — чоловік відклав книжку на столик. — До Харкова?

Клим кивнув.

— Значить, разом поїдемо, — усміхнувся попутник.

— А ви, прошу вибачення, до столиці у справах? — запитав Сєдов.

— До столиці, — якось не дуже весело всміхнувся чоловік. — Та це вже кажуть, нібито у Києві буде столиця.

— Але органи влади ще не переїхали, — зауважив Клим. — А столиця там, де влада.