Братья Капрановы - Справа Сивого

Сидячи за своїм столом у малесенькій кімнатці знаменитого особняка на Набережній Фонтанки, Сєдов іще довго не міг відігнати від себе примари козацької волі, яка переслідувала його після почутого від Еварніцкого. Врешті він потрусив головою, взяв теку зі справою і каліграфічним почерком вивів на обкладинці слово «Сивий». Порядок ведення таємних справ передбачав псевдоніми для підслідних, і, обравши для такого випадку прізвище діда, Сєдов немовби поставив собі задачу остаточно покінчити із власним темним походженням, розбудженим історичною лекцією. Окрім того, сам Еварніцкій мав помітну сивину, що робило таке псевдо корисним для агентів спостереження та змістовним для слідчого.

Єдиною папірчиною, яка містилася у папці, був донос пана Тимофєєва, інспектора курсів при сирітському інституті шляхетних дівчат, де Еварніцкій був дуже точно охарактеризований як «відомий українофіл», але, крім влучного визначення, донос не наводив жодного факту. Відповідно до правил, за якими велися наглядові справи, слідчому належало встановити коло зв’язків підслідного, але для встановлення спостереження за його квартирою підстав іще бракувало. Однак у Сєдова залишалися вечори після служби, які цілком можна було присвятити справі — не задля жалування, а для досягнення мети. І скориставшись тим, що двірник будинку, де проживав Еварніцкій, був таємним агентом Департаменту, Сєдов вивідав, що найближчої суботи у квартирі малороса очікується прийняття. Господар називав його «суботкою». А отже, причаївшись у глухій ніші парадного з олівцем, Сєдов почав записувати всіх, хто стукався у двері Еварніцкого і називав своє ім’я служниці. На «суботку» зібралися не лише викладачі, історики та студенти — туди приїхали музики з малоросійськими кобзами, завітали актори малоросійського театру, який гастролював у столиці, і навіть модний художник Рєпін приніс свою картину. У квартирі грала музика, звучали веселі голоси, а Сєдов у темній ніші перебирав прізвища, що їх почув від сторожа, і жахався. Ні, не кількості — малоросів у столиці ніколи не бракувало, — але згуртованості та завзятості цієї публіки. Здавалося б, живи собі спокійно, ходи на службу — але ні, для чогось їм були потрібні всі ці гопаки, кобзи та шаровари, неначе саме в них вони шукали шляхів до втечі. До втечі з імперії.

Довідавшись, що Еварніцкій, окрім лекцій, ще пише книжки, Сєдов не пожалкував власних грошей, щоб купити одну з них у книгарні побіля університету. Сама тільки назва «Вольності запорозьких козаків» уже була складом злочину. Сєдову навіть закортіло написати скаргу до Цензурного комітету, який дозволив таке видання, але він вчасно спохопився — адже якщо Цензурний комітет вилучить видання, це може сполохати Сивого. Тому вільні від служби дні Сєдов проводив з олівцем у руках, підкреслюючи у тексті слова та фрази, які могли бути витлумачені як вільнодумство.

Тека з написом «Сивий» ставала дедалі грубішою, і врешті-решт Сєдов наважився представити її завідувачу 3-го діловодства Департаменту поліції.

Полковник Рогов довго вивчав матеріали, пихкаючи сигарою. Він не запропонував Сєдову сісти, і той стояв серед кабінету виструнчившись, неначе учень на іспиті. А зрештою це й було іспитом, бо як інакше назвати звіт у справі, яку тобі особисто доручило начальство.

— Ну, і що ви пропонуєте? — врешті запитав полковник.

— Я прошу вашого дозволу на проведення обшуку, — спокійно сказав Сєдов.

Полковник гмикнув, потім Знову погортав справу і врешті виніс вирок:

— Пишіть рапорт на ім’я директора Департаменту. Я згоден.

Сєдов ніколи не проводив обшуків, ба навіть не був присутнім на них. Але він нікому й нізащо не поступився би правом керувати акцією.

Перелякані очі служниці, яка побачила у дверях жандармів, були лише приємним вступом. Найбільше Сєдова потішив розгублений погляд господаря, який зустрів непроханих гостей у халаті і з розкуйовдженим волоссям.

Сєдов із прихованою насолодою прочитав йому вголос припис на обшук і скомандував жандармам:

— Оглядайте все. Книжки та папери я сам подивлюся.

Тупаючи важкими чоботами, ті пішли до спальні, щоб взятися за улюблену справу всіх служивих — копирсатися у брудній білизні.

Еварніцкій сидів на канапі. Розгубленість у його очах змінилася на відчай, який завжди є супутником невідомості.

Сєдов узявся до полиць, завалених книжками та рукописами. Окремо відклав примірник «Вольностей запорозького козацтва», який вивчив був мало не напам’ять. Заглибився у конспекти лекцій, написані ощадливою рукою науковця. Жандарми давно вже завершили свою справу, а він ще сидів над листками та малюнками, шукаючи у них крамоли.