Братья Капрановы - Справа Сивого

Сєдов сидів мовчки, знаючи, що начальство зазвичай не любить вихопців.

— Щиро кажучи, неблагонадійною особу цю назвати іще ранувато, поки що він підпадає під визначення ненадійної, але малоросійське походження і коло зацікавлень практично гарантують, що невдовзі... — Рогов несподівано зупинився. — Ви, я чув, теж маєте предків у Малоросії?

Сєдов відчув, як руки його похололи:

— Ваше високоблагородіє, я ніколи жодним чином...

— Що ви, Веніаміне Купріяновичу, я зовсім не хочу вас образити. Навпаки, малоросійське походження дозволить вам краще зрозуміти цю особу і зробити належні висновки.

Майстерність начальства полягає у тому, щоб кидати підлеглих із вогню у кригу, надихати й опускати водночас. Сєдову захотілося виправдатися за свій гріх малоросійства, немов за первородний гріх, він настільки відчув його, що не витримав і запитав:

— Хто ця особа?

Полковник Рогов посміхнувся і взяв із зеленого сукна, що вкривало його стіл, записаний аркуш паперу.

— Такий собі Еварніцкій Дмитро Іванович. Колишній студент Харківського університету, нині викладає у столиці. Свій шлях почав із того, що знехтував розпорядженням попечителя Харківського навчального округу писати роботу з історії Фінляндії, а натомість почав вивчати козаків. Згодом узявся розкопувати могили у степах і став членом-кореспондентом Археологічного товариства.

Полковник зробив паузу, щоб іще раз затягнутися та пустити кілька гарних колець під стелю.

— Ну а далі, як завжди, потрапив в оточення непевних людей, почав висловлювати ідеї, читав лекції, які несли в собі приховані націоналістичні символи. Звісно, знайшлися патріотичні люди, які повідомили нам про всі ці неподобства. Так з’явилася справа, — Рогов простягнув Сєдову тоненьку сіру течку з друкованим заголовком «Діло департаменту поліції. 3-тє діловодство» і написом «про історика Дмитра Івановича Еварніцкого», нашкрябаним нижче недбалим писцем.

У лівому верхньому кутку течки красувався номер, а це означало, що справу вже взято на облік у канцелярії.

Сєдов узяв теку обережно, як високу нагороду, як виграшний квиток у лотереї чиновницького життя.

— Правила ви наші знаєте. Як ведуться справи, як добувається інформація — усе бачили. Тож цілком впораєтеся із цим завданням.

Інтонація начальника свідчила, що аудієнцію закінчено, і Сєдов слухняно підвівся.

Старанність — це не лише ретельне виконання наказів. Це — вміння перетворити наказ на своє власне рішення і діяти згідно з ним.

Передовсім колезький реєстратор Веніамін Сєдов вирішив ближче познайомитися з самим Еварніцкім, щоб зрозуміти, наскільки небезпечним є цей персонаж. Фантазія малювала розкриття заколоту царевбивць, як це було у Миколаєві [93] 1878 року у Миколаєві було викрито групу, яка готувала замах на імператора Олександра II. , але Сєдов навчився стримувати фантазії. Тому для початку просто відвідав публічну лекцію «Про запорізьких козаків», що її Еварніцкій читав у залі університету. Там він уперше побачив його — свого ровесника, але вже із сивиною у волоссі, зачесаному по моді назад. Дошка за спиною лектора була завішана малюнками, а на столі лежали бунчуки, шаблі, люльки та інший мотлох, певно, витасканий зі скринь та горищ степових хуторів. Те, про що говорив Еварніцкій, спочатку здавалося нейтральним, потім цікавим, згодом у серці піднімалася гордість за своїх предків — адже прадід Сєдова, сотник на прізвисько Сивий, теж був козаком і до Петербурга перебрався у почті Розумовського. Очі Еварніцкого палали, коли він розповідав про бойові звитяги козацького війська, і в цей момент Сєдов відчув раптовий укол під серцем. Точно! У цьому і криється небезпека. Саме тому, що у більшості петербурзької еліти так чи інакше є малоросійські корені, саме тому, що кожен з них відчуває гордість, слухаючи лекцію, вона і є небезпечною. Вона будить у серці степову волю і примушує розправити плечі. А від цього до вільнодумства — один крок. і якщо всі люди в залі стануть вільнодумцями, ця зараза може невдовзі поширитися на всю імперію.

Тим часом лектор, ілюструючи свою оповідь про запорожців, раптом завів пісню, її підхопили кілька голосів у перших рядах, потім ще і ще, і згодом уже вся аудиторія хором виспівувала «Ой, у полі могила з вітром говорила». Це було нечувано — на лекції в університеті шановні люди співали, немов п’яниці у шинку, й очі їхні світилися від захвату.

«Він небезпечний тип, — пронеслося в голові Сєдова. — Через таких, як цей Еварніцкій, на малоросах стоїть вічне клеймо зрадників». І не дослухавши лекції, він вийшов на тісну сіру вулицю Санкт-Петербурга і з полегшенням знову відчув себе у звичному світі, звичайною людиною з чином колезького реєстратора.