Братья Капрановы - Справа Сивого

Хоч Історична комісія Дніпрельстану мала у своєму розпорядженні автомобіль, для недалеких подорожей академік Яворницькнй обирав кінну бричку — як у всіх старих людей, звички брали своє. Дмитро Іванович запропонував допомогти у відрядженні до Петриківки, і Маруся погодилася, бо воліла поїздити свіжим повітрям замість скніти у сховищі музею над черговою купою смердючого непотребу.

Бричкою правив Мануйлович, який у такий спосіб доводив свою користь для науки. Двоє коней бігли веселою риссю, Маруся сиділа поруч із своїм начальником, але не відчувала жодної незручності. Вона вже давно звикла до демократичності та веселого характеру Дмитра Івановича — попри старорежимні погляди, він був на рівних з усіма і пояснював це козацькою традицією.

— Усі козаки були товаришами, і це єднає їх із соціалістичним майбуттям, — пояснив він Марусі. — До речі, знаєте звідки взялося слово «товариш»?

— Ніколи не думала про це, — знизала плечима вона.

— А дарма. Якщо сьогодні всі стали товаришами, варто вивчити історію цього слова.

— Ну і яка у нього історія?

— Історія така, що товар тюркськими мовами означає худоба. Вівця — товар, корова — товар. А оскільки козаки переважно були пастухами, табунщиками або ж чабанами, то й звали один одного товаришами, тобто тими, з ким разом пасуть товар.

— А мені здається, що така теорія принижує велич слова «товариш», — заперечила Маруся. — Що таке пастух, а що таке товариш!

— Це не теорія, товаришу Маруся, це правда. А правда не може нікого принижувати.

— Ну, не скажіть, товаришу Яворницький. Яка нам користь із правди, якщо вона нікуди не веде?

Дмитро Іванович ухилився від відповіді, просто усміхнувшись. І справді — де йому, старому кабінетному науковцю, до загартованої у дискусіях комсомолки!

— А куди ми їдемо? — поцікавилася дівчина.

— Ми їдемо до чарівного села, де живуть чарівні люди.

— Знову загадки?

— Та ні, знову правда, — старий підкрутив вус, що заліз у кутик рота. — Колись я досліджував традиційні катеринославські хати, в яких жили козаки, а нині селяни. І звернув увагу на те, що в них надзвичайно красиві пічки.

— Пічки? — здивувалася Маруся.

— Так, саме пічки. Ви ніколи не бачили, як вони розписані?

— Бачила. Справді буває дуже гарно.

— Отож. І я звернув на це увагу. А потім мені розповіли про дівчину, яка іззовні розмалювала хату соняхами, та так схоже, що батько, коли вернувся з ярмарку, думав, що заблукав у полі. Ну, звісно, без чарки батько б не переплутав хату з полем, але дівчина мене зацікавила.

— Вмієте ви заінтригувати, — усміхнулася Маруся. Малюнки їй подобалися значно більше за черепки та іржаві залізяки. — І що це була за дівчина?

Яворницький хитро подивився на супутницю.

— Дівчина жила у селі Петриківка. А головне, виявилося, що вона там не одна, що там багато хто вміє малювати квіти, жар-птиць, півників так, що темна селянська хата перетворюється на чарівний сад.

— І що ви зробили? — зі щирою цікавістю запитала Маруся.

— Я попросив нашу катеринославську художницю поїхати до Петриківки та скопіювати ті малюнки.

— Навіщо?

— А для того, щоб показати їх у Петербурзі. Щоб наш козацький розпис побачили художники та мистецтвознавці.

— І вони побачили?

— Аякже! Виставка мала великий успіх.

Маруся похитала головою:

— Просто казка про Попелюшку.

— Але якщо ви пам’ятаєте, у казці пробив годинник і чарівна карета перетворилася на гарбуз.

— І тут теж був такий годинник?

— Так, і звався він війною. А потім настала Революція, і людям стало вже зовсім не до розписів.

— То навіщо ми тоді їдемо до цієї Петриківки?

— А для того, що наші художниці живі-здорові, малюють, я колись замовив для музею у них кілька картин, а зараз разом із ними готую виставку вже у столиці світового пролетаріату.

— Тобто ви змінили стару казку?

— Чому? Все за сюжетом. Принц знаходить своїх Попелюшок і веде їх у палац.

— Це ви — принц? — засміялася Маруся.

— А чом би й ні? — усміхнувся Яворницький. — Принц — це не вік, а титул.

— Зараз немає титулів.

— Значить, посада, — на кожне слово академік мав у запасі двадцять своїх. Збити його з пантелику не вдавалося нікому.

Далі дорогою почали траплятися групки селян — без торб, пішки, разом із дітьми йшли вони у напрямку міста, і впалі худі щоки та великі тривожні очі виднілися з-під картузів та хусток на головах.

— Продрозкладка, — прокоментував чергову зустріч Мануйлович. — Тікають у місто, бо їсти нема чого.