Братья Капрановы - Справа Сивого

Яворницький у відповідь тільки посміювався у вуса.

— Гнат Мартинович дуже тішився, коли читав того листа. Ви ж там написали, що чуєте серцем, що з мене вийде путящий кобзар. А я ж навіть у руках кобзи не тримав.

— Ну, і хто виявився правий? — підморгнув історик, явно задоволений спогадами. — Як там шановний Гнат Мартинович? Давненько не мав від нього звістки.

— Я теж із минулого року в Полтаві не був. Але казали мені, що його будуть звільняти з керівника капели.

— Не дай Боже! Яка ж це Полтавська капела бандуристів та без Хоткевича!

— Кажуть, є така вказівка по всіх українських кадрах. Яворницький обережно глянув на свою працівницю, але вона сиділа мовчки, не втручаючись у розмову.

— А давай, ушквар нам краще марша запорізького! — раптом запропонував він. — «Ой, пан чи пропав». Ударимо, як то кажуть, лихом об землю. Знаєш такого?

— Як не знати!

І тут-таки «ушкварив», глухо пристукуючи пальцями по резонатору. Історик приєднався до співака приємним баритоном. Мануйлович азартно розмахував пугою, неначе диригент, і зрідка підтягував тріснутим фальцетом. А Маруся усміхалася, слухаючи це чудернацьке тріо, — вона ще раз відзначила собі, що кобза у марші звучить дуже до місця, нагадуючи інколи цілий оркестр.

Концерт тривав аж до околиці міста, і Маруся зрештою не витримала та приєдналася до загального хору своїм високим дівочим голосом, викликавши схвалення з боку інших учасників. Компанія, як то кажуть, склалася.

Коли бричка зупинилися, щоб висадити кобзаря, розчулений Яворницький подарував йому книжку про кобзи, ліри та інші українські інструменти, яка невідь-як знайшлася у його бездонній сумці. Музика ж низько вклонився на такий подарунок, знову назвавши Дмитра Івановича батьком, закинув важкий інструмент за спину та й почимчикував запилюженою вулицею у своїх кобзарських справах.

Роботи у Клима ставало дедалі більше. Ні, нових справ йому не давали, але постійно долучали до оперативних дій, допитів, арештів, обшуків, профілактичних бесід. Доводилося попрацювати й в архіві, бути присутнім на засіданнях трійки, де засуджували ворогів десятками, а може, навіть сотнями, іноді затримуючись через це до пізньої ночі. Одним словом, у хлопця лишалося зовсім небагато часу на особисті справи, а зважаючи на те, що з Марусею, окрім почуттів, його пов’язувала ще й справа Яворницького, доводилося крутитися вужем, щоб побачитися з коханою.

Ввечері у новому розкішному Палаці праці був концерт, Климові виділили у профкомі два квитки, і він навіть встиг запросити Марусю, проте несподівано секретар передав виклик до начальника слідчої частини:

— Товаришу Шпакуватий, треба терміново допитати ворога народу. На вулиці затримали.

— Але у мене квитки на концерт...

— Почекає твій концерт.

— Зустріч з агентом, — збрехав Клим.

— І агент почекає. А якщо хочеш встигнути, то не стій, як бовван, а йди працюй.

Сперечатися сенсу не було, і Клим приречено поплентався до катівні — так жартома звали тут кімнати для допитів. Однак те, що він там побачив, одразу примусило зібратися з думками.

Постовий, який писав щось, схилившись над папером, автоматично підхопився, вітаючи слідчого, однак побачив людину у цивільному, та ще й молоду, й одразу сів на місце. В інший час Шпакуватий обов’язково вичитав би служивому за це, але зараз очі його не могли відірватися від того, що знаходилося на столі для слідчого. Бо там стояли два гіпсові бюсти — товариша Сталіна та товариша Петровського. І головний жах полягав у тому, що обидва вони були охоплені за шию мотузяними зашморгами.

Клим відчув, що кінцівки його похололи. Він наблизився до столу і, заклавши руки за спину, щоб бува не доторкнутися до цього блюзнірства, різко запитав:

— І хто це зробив?

Голос пролунав несподівано тонко, по-дитячому. Постовий пояснив:

— Та от, пильні товариші затримали, — і кивнув у бік ослону, на якому сидів приземкуватий блідий лисун, руки та щелепа котрого помітно трусилися. — Громадянин ішов по вулиці, маючи на собі повішаними товаришів Сталіна та Петровського.

— Бюсти товаришів Сталіна та Петровського, — виправив Клим.

— Так точно, — почервонів боєць, усвідомивши що бовкнув. — Бюсти. Бо самих товаришів, самі розумієте, повішати... тобто не повішати, неможливо.

— Зрозуміло, — Клим не став акцентувати увагу на черговій словесній незграбності постового, а обійшов стіл, глянув на затриманого, намагаючись бути суворим і звелів: — Ваші документи!