Братья Капрановы - Справа Сивого

Марусі не зовсім подобалося те, що говорила господиня, проте захоплення актом творення нових пелюсток та квітів не дозволяло розпочинати дискусію. Вона із захватом малювала, аж поки в очах не почало ряхтіти. І лише тоді взялася допомагати директоруй пакувати та описувати нові надбання.

Удвох робота пішла швидше і, коли завантажили все добро у бричку, гості розташувалися на дворі попід деревами.

— Я б вам молочка принесла попити. Але корова у колгоспі, — винувато розвела руками господиня.

— Нічого, ми водою обійдемося, — запевнив Дмитро Іванович.

— Добрий день добрим людям! — почувся голос із вулиці.

— І вам доброго здоров’я! — одразу звівся на рівні Яворницький.

Біля хвіртки стояв високий молодик із торбою на плечі. У руках він тримав кобзу.

— Сказали мені, що тут гості з міста, то чи не підхопите із собою музику. А я вам дорогою поспіваю, веселіше стане.

Яворницький подивився на Марусю, немовби питаючи її згоди. Дівчина знизала плечима — мовляв, самі вирішуйте.

— А як вас звати, шановний? — запитав Дмитро Іванович.

— Петренком люди кличуть, а перед Богом Миколою.

— А мене... — почав Яворницький, але кобзар перервав.

— Ну хто ж вас не знає! Кобзарського батька кожен знає, кожен вклоняється, — і з цими словами музика вклонився до землі.

— Кобзарського батька? — здивувалася Маруся.

— Батька рідного, — запевнив музика. — Хоч кого спитайте, розкажуть, як Дмитро Іванович допомагав хоч грошима, хоч заступництвом, бо кобза нині не в пошані.

— Кобза — це музична соха, — пригадала Маруся з газетної статті.

— От-от, соха, — всміхнувся кобзар. — Тільки як не зареєструєш цю соху, тебе в міліцію заберуть.

— Кобзу? Не може бути, — засумнівалася дівчина.

— А чого це, не може? — кобзар був налаштований доброзичливо, тому про все говорив з усмішкою, навіть про міліцію. — Скількох уже забрали. Але у мене все по закону, так що слухати мої пісні не забороняється.

Марусю здивував цей молодик. У ньому не було нічого спільного із звичним образом сліпого старця-жебрака, що їх донедавна можна було побачити на вулицях Дніпропетровська. Ані беззубого шамкання, ані безбарвних очей, ані брудної сивої чуприни. Молодий музика розмовляв і співав цілком приємним баритоном, і навіть у хиткій бричці дорогою до міста пальці його вправно і швидко бігали струнами кобзи, видобуваючи звідти не деренчання, а справжню музику, якою можна було заслухатися, особливо зважаючи на те, що навкруги був безкраїй степ, і він дихав у такт пісням, підхоплював високі ноти та ніс їх понад річкою Чаплинкою аж ген до сивого Дніпра.

Коли кобзар скінчив сумну пісню про те, як помирав козак у степу, розчулений історик витер сльозу. Марусю теж не на жарт зачепили ці співи — вони й справді брали за душу, і як не дивно, виглядали цілком сучасно, так само, як і їхній виконавець.

— А мене ви не пам’ятаєте, Дмитре Івановичу? — кобзар розвернувся обличчям до Яворницького і пригладив волосся на голові.

Той зіщулився, приглядаючись.

— Ану, обернися!

Молодик охоче послухався. Але кількахвилинне розглядання не дало результату.

— Не згадаю, хай йому грець. Чи вже очі не бачать, а чи пам’ять покинула.

— А пам’ятаєте хлопчика, який заснув у вас під дверима музею?

— А, щоб тобі нудно! — Яворницький підстрибнув на возі так, що аж коні шарпнулися. — Як не згадати! Я ще до музею не міг зайти, думав двері ламати. Тільки з того часу ти трохи виріс. І змужнів, — він насварився пальцем на музику. — Не те, що моя пам’ять!

Історик потягнувся на сидінні і, як міг, обійняв давнього, як виявилося, знайомого.

— А от тепер дивися! — він підсунувся ближче і розвернув кобзаря до Марусі. — Знайомтеся, це Микола Петренко. Років десять тому він прийшов зі свого села, одну секунду... — Яворницький звів очі, пригадуючи, — Солоного... Точно, з села Солоного. Прийшов до мене по кобзу, бо кобзи не мав, а хотів навчитися, — він переможно обернувся до музики. — Правильно?

Той аж присвиснув від здивування.

— А отож! — тріумфально завершив історик. — Будеш іще мені тут загадки загадувати!

Кобзар із повагою покачав головою.

— Ну ви й даєте! А пам’ятаєте, як листа мені дали до Гната Хоткевича [106] Гнат Хоткевич — український історик, письменник, інженер, музикант. Завдяки йому бандура утвердилася як класичний філармонійний інструмент. У 1938 році засуджений до розстрілу. і гроші на поїзд? А кобзу так і не дали.

— Дмитро Іванович нічого з музею не дає, — філософськи зауважив Мануйлович. — Він тільки бере до музею. А забрати назад, скільки пам’ятаю, нікому таке не вкипіло.