Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Що продавали? Та все! Селяни везли на «Озерку» продукти власного виробництва, стереотипні вихідці з Кавказу реалізували цитрусові, банани та ананаси, торгівці-човники пропонували купити дешевий товар із Китаю та Туреччини, хтось ніс на продаж шоколадні батончики та газовані напої сумнівної якості, від яких язик набував яскраво-помаранчевого кольору.

Парфумерія, одяг, взуття, їжа, всілякі різні дрібниці — усе це впереміш продавалося на вулицях того торговельного міста. Тисячі людей несли на реалізацію особистий скарб: одяг, книжки, посуд, антикваріат, телевізори та магнітофони, дитячі речі... Завжди знаходився хтось, хто це купував, адже тепер з’явилася змога придбати щось нове.

До рекордних розмірів ринок розростався на вихідних, коли торговцями на ньому ставали звичайні громадяни, зайняті з понеділка по п’ятницю на виробництвах, в освіті та науковій діяльності. Жалюгідна зарплатня гнала їх продавати залишки власних речей або якісь дрібниці (які вони спромоглися купити десь трохи дешевше, щоб заробити зайву копійчину).

Як приклад можу навести власного батька, який до самого кінця дев’яностих працював на космічному гіганті, Південному машинобудівному заводі. У будні він робив ракети, ввечері повертався додому, сідав за машинку та строчив пальта. Викройками та лейбами його забезпечувала моя бабуся, що працювала на швейному підприємстві «Мрія» (колишня фабрика імені Володарського). День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем протягом кількох років я засинав під гуркіт машинки, мріючи, щоб колись це скінчилося, і в нашої родини був спокійний, тихий вечір.

Щосуботи та неділі батько ніс зроблене за тиждень пальто на ринок. Він так набив руку, що його продукція могла конкурувати з фабричною. Тато стояв по кілька годин з єдиним своїм товаром, сподіваючись, що хтось зверне на нього увагу та придбає собі зимовий одяг. Ціна була сталою — сто доларів. Це була суттєва надбавка до заводської платні, яка тоді, у перші роки дев’яностих, становила десять доларів. Важко сказати, що тримало цих чоловіків на заводі. Напевно, вони вірили, що зовсім скоро все стане краще, що вони знову, як і в радянські часи, зможуть на офіційно зароблені гроші годувати родину, їздити влітку по профспілковій путівці на море та щомісяця відкладати трохи на машину чи холодильник. Проте ситуація ліпшою не ставала, і вони звільнялися один за одним, залишаючи свої ракети заради хоч якоїсь надії на сите життя.

Час від часу я ходив на базар працювати разом із батьком. Він тримав пальто власного виробництва з етикетками фабрики «Мрія» або взагалі її французьких партнерів, а я розкладав на газетку чи поліетиленовий кульок свої дитячі книжки та іграшкових солдатиків. Ще був популярний набір монстрів — пластикових гібридів людини з різними тваринами. Якийсь час я їх збирав, а потім вирішив продавати, щоб заробляти кишенькові гроші. Це, напевно, мало дуже зворушливий вигляд, тому що кілька разів люди, побачивши мене, просто давали гроші, аби я тільки залишив свої іграшки при собі.

Зараз я гуляю містом та інколи згадую ті веселі часи, коли капітальні торговельні ряди та вбога стихійна торгівля розміщувалися абсолютно всюди, де була горизонтальна поверхня.

Але головним базаром міста в дев’яностих була не «Озерка», а «Металург». Його ще називали «Туча», «Толкучка» та навіть «Толчок». Він зріс на території стадіону в самому центрі міста. Колись на цій арені грав футбольний клуб «Дніпро», але на той час там відбувалися лише матчі любительських та дитячо-юнацьких команд.

Оце був базар! До побудови стадіону на цьому місці знаходився центральний цвинтар, але в дев’яностих саме там вирувало життя!

Людина, яка приходила у вихідний день на «Металург», зазвичай проходила два кола. Верхнє, мале, — безпосередньо уздовж трибун, із нього було добре видно футбольне поле. Нижнє коло, велике, колись виконувало роль бульвару на території стадіону. Його спланували так, щоб приймати одночасно до тридцяти тисяч футбольних уболівальників, але за часів базару за один тільки день через нього могло пройти до ста тисяч містян.

Взагалі, відвідування «Тучі» було однією з найбільш популярних розваг у Дніпропетровську дев’яностих. Атракції починалися за кількасот метрів від території стадіону, за кілька кварталів від нього. Ти проходив через кола пекла: через бабусь з курячими тушками та шкарпетками житомирської фабрики, через торговців фруктами, через гори сміття, кавалькади вантажників із возиками, торговельні намети посеред проїжджої частини, і тільки потім нарешті заходив на територію ринку.