Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Це був теплий серпневий вечір, а на ранок хлопці мали вже їхати на Схід.

— Повертайтеся!

— Та куди ми дінемося! Повернемося, обіцяємо!

Десятки тисяч людей здавали волонтерам гроші. Коли банк крові запрошував донорів, завжди вишиковувалися величезні черги, людей було набагато більше, ніж потрібно.

Звісно, людьми керував страх. Мало хто хотів, щоб у Дніпропетровську повторилися події Криму та Донбасу. І всі розуміли, що краще годувати власну армію, ніж чужу, що краще зупинити біду на підступах до рідного міста, ніж потім розгрібати нерозв’язні проблеми вдома. З іншого боку, особливого драйву всім діям надавало відчуття великої спільної справи, яку потрібно робити тут і зараз, без зволікань.

У березні 2014 року у Дніпропетровську додалося населення — приїхало кілька сотень біженців із Криму. У травні у місто почали масово переїжджати мешканці Донбасу. Влітку їх було вже кілька десятків тисяч. Багато нових облич з’явилися на вулицях, а восени — нові діти у школах.

Це був страшний час, але він зближував нас, робив більш терпимими, турботливими, чесними та відповідальними.

Через сильну проукраїнську позицію та намір її обстоювати про Дніпропетровськ заговорили. Велике промислове місто, на яке до того рідко звертали увагу, опинилося на перших шпальтах газет та в новинах на телебаченні. Навіть іноземці знали, як звуть очільника Дніпропетровської області, та обговорювали останні події в нашому місті.

Сучасна історія Дніпропетровська стала яскравим прикладом тих змін, які відбувалися в самій Українській Державі, у свідомості окремих людей і народу в цілому. Ще нещодавно радянське місто показало, як можна по-справжньому любити Україну та віддавати їй всього себе. Якщо до того в українському суспільстві існували дискусії щодо ролі української та російської мов у свідомості громадян, то тепер вони майже повністю згасли. Дніпропетровський (переважно російськомовний) український патріотизм і націоналізм став новою суспільною моделлю, склавши альтернативу класичному львівському.

З’явилися навіть божевільні пропозиції перенести в Дніпропетровськ столицю України, бо це місто довело свою здатність об’єднати країну.

Період 2014-2016 років став кінцем для Дніпропетровська. Не як міста, а як радянського ментального та географічного утворення. Наприклад, після прийняття Закону «Про декомунізацію» топографія нашого міста змінилася до невпізнання. Змінили назви майже всі центральні вулиці. Так, Жовтнева площа стала Соборною, вулиця Комсомольська — Старокозацькою, академік Вернадський змінив чекіста Дзержинського, архітектор Дольнік — комісара Шаумяна, ректор університету Моссаковський — Клару Цеткін, а Січові стрільці — донецького революціонера Артема. Набережна Леніна перетворилася на Січеславську, отримавши назву на честь імені міста у 1918 році за гетьманату Скоропадського. З’явилися на мапі Дніпропетровська вулиці Романа Шухевича та Олександра Чернікова — дніпропетровського журналіста, кіборга, який загинув у січні 2015 у боях за донецький аеропорт.

Центральні проспекти Карла Маркса та Кірова отримали імена, відповідно, Дмитра Яворницького та Олександра Поля.

19 травня 2016 Верховна Рада України офіційно підвела риску під 90-річним періодом існування Дніпропетровська. Новим іменем міста стала та форма, яку люди вже кілька десятиліть і так використовували в побуті. Дніпропетровськ став Дніпром.

11 березня-8 червня 2016 року

Дешевий магазин, низькі ціни в якому зумовлені великим потоком людей, малими операційними розходами та відносно невеличкою кількістю товарів.— Прим. авт.