Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Багато людей вважають, що це призначений губернатором області Ігор Коломойський та його команда перетворили Дніпропетровськ на «місто-хвилеріз», на який у 2014 році налетіла та розбилася хвиля «Російської весни». Люди не знають, або банально забули, що на момент приходу Бєні в обласну адміністрацію будівля була зайнята проукраїнськими активістами. «Правий сектор» навіть виписав Коломойському перепустку в ОДА, про що він потім згадував в інтерв’ю.

Звісно, нова команда при керівництві області багато зробила для збереження Дніпропетровська, однак не без масової допомоги з боку проукраїнської спільноти міста.

Березень 2014 року був неспокійний. У місті регулярно збиралися численні мітинги під російськими та радянськими прапорами. Вони навіть піднімали триколор над мерією та громили народний меморіал героям Небесної сотні. Варто зазначити, що під час підняття прапора Росії на щоглі перед міськрадою вони вирішили не чіпати прапора України.

Сьомого квітня, коли відбулися захоплення проросійськими мітингарями обласних адміністрацій в Донецьку та Харкові, колишні беркутівці, які охороняли Дніпропетровську ОДА, одягнули на себе георгіївські стрічки. Здавалося, що місцеві симпатики Росії та Путіна також можуть у будь-який момент захопити владні будівлі, і правоохоронці будуть їм у цьому допомагати. Проте того не сталося. Нове керівництво області на той момент вже намагалося домовитися з усіма присутніми в регіоні силами, знайти компроміс і водночас допомагати у формуванні проукраїнським добровольчим військовим об’єднанням. Першим таким добробатом, який багато зробить у початковий період війни на Сході, став «Дніпро-1».

Звісно, навесні 2014-го ніхто не був впевнений, що кримські та донбаські події не перекинуться на весь Схід та Південь України. Весь регіон тоді мав шанс спалахнути, а це поставило би під загрозу саме існування України. Людей охопили страх і розгубленість. Ледь не щогодини з’являлися новини про чергове захоплене проросійськими силами місто на Донбасі. А це ж було зовсім близько.

Але як на самому Донбасі, так і в Дніпропетровську з’явилися небайдужі люди, які не побоялися взяти на себе відповідальність за долю країни в той час, коли центральна влада була найслабшою за всю історію незалежної України.

Дніпропетровщина стала базою для створення та підготовки добровольчих батальйонів, зокрема «Дніпро-1» і «Донбас», а також для «Правого сектора». Ця організація протягом 2014 року добре запам’яталася дніпропетровцям не тільки своєю участю у війні на Донбасі, але й боротьбою з такими кримінальними та нелегальними промислами, як наркоторгівля, браконьєрство тощо.

Коли почалися повноцінні бойові дії на Донбасі, Дніпропетровськ перетворився на одне з головних тилових і водночас прифронтових міст України. До адміністративного кордону з Донецькою областю від нас лише сто тридцять кілометрів, тому зрозуміло, чому величезна кількість поранених потрапляла саме до дніпропетровських лікарень.

Починаючи з травня 2014 року, протягом багатьох місяців цілодобове завивання сирен машин швидкої допомоги стало звичним звуковим фоном. Війна була зовсім поруч, на ній гинули та ставали інвалідами наші хлопці.

Обласна лікарня імені Мечникова, Військовий госпіталь та інші медичні заклади працювали з шаленим перевантаженням. Тамтешній персонал часто не мав можливості повертатися ввечері додому, адже в аеропорт один за одним сідали літаки та гелікоптери з пораненими. Люди жили на роботі по кілька днів, ночуючи там, де могли присісти та прилягти принаймні на кілька годин чи хвилин.

Сотні волонтерів так само працювали і вдень, і вночі, щоб забезпечити необхідним медиків та військових. Вони за кілька місяців привезли в лікарні більше обладнання, ніж це зробила держава за десять років. Небайдужі везли солдатам акумулятори, засоби зв’язку, їжу, одяг, медичні препарати, намети, спальники, паливо — усе, що їм було потрібно, і що не могла вчасно та якісно надати держава. Дніпропетровські волонтери також їздили на Донбас, щоб допомагати військовим та мирним мешканцям, які стали заручниками ситуації.

Я добре запам’ятав поїздку з другом-волонтером Сергієм Кочубеєм у селище Черкаське на північ від Дніпропетровська. Це був кінець серпня, коли російські війська вже зайшли в Україну, під час Іловайського котла. Ми приїхали туди, щоб привезти підготованим нашвидкуруч розвідникам бензиновий генератор для живлення систем зв’язку. Армія не могла забезпечити їх навіть цим необхідним обладнанням.