Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

У Дніпропетровську дев’яностих років XX століття ширилася приказка, яку, як кажуть, вигадав популярний на той час місцевий шоумен — Микола Півненко: «Дніпропетровськ — це, звісно, не перше місто в Україні, але й не друге». Цей парадоксальний вислів вдало схоплював популярне уявлення містян про себе. Мешканці ще зовсім недавно «закритого» Дніпропетровська тепер вважали себе володарями України. Нашими земляками були президент Леонід Кучма, прем’єр-міністр Павло Лазаренко, висхідна зірка політики Юлія Тимошенко і великі бізнесмени. Звісно, більшість дніпропетровців не мала жодного зиску від них, але гордість ще радянського штибу за земляків гріла душі, змушувала вважати себе значимими.

Якщо описати Дніпропетровськ дев’яностих років кількома словами, то це буде «кузня кадрів». Властиво, за мету я поставив собі розповісти історію міста в той бурхливий період передусім через приватні історії людей. Парадоксально, але під час роботи над текстом виявилося, що мої численні консультанти практично не можуть пригадати якихось визначних подій з означеного десятиліття. Зате кожен викликав у пам’яті ті чи інші персоналії, які відіграли значну роль у житті Дніпропетровська та України. Тому людський фактор багато в чому визначив структуру книги.

У «Кузні кадрів» я цілих чотири глави відвів розповідям про дніпропетровців. Звісно, серед героїв видання є відомі на всю Україну політики та бізнесмени: Кучма, Лазаренко, Тимошенко, Тігіпко, Коломойський. Але це тільки частина колективного портрету дніпропетровців того періоду. Я свідомо відвів не менше місця історіям людей, імена яких не з’являлися на перших шпальтах газет. Якісь з цих розповідей від першої особи є типовими для того часу, якісь — ні. Проте, на мій погляд, кожного з них можна вважати належним своєму часові. Наприкінці вісімдесятих-початку дев’яностих вони мали більш-менш однакові умови, але кожен з них «фінішував» по-різному. Ян Валєтов полишив КБ (конструкторське бюро) і подався у бізнес, Інна Беспалова (моя мама) залишилась у КБ, а згодом почала торгувати на базарі, Віктор Борщенко, повернувшись з армії, став діячем дніпропетровської контркультури та відомим у місті телеведучим, а Оксана Балазанова, так само працівниця КБ та гравець в інтелектуальні ігри, перейшла звідти на роботу в провідну дніпропетровську газету. Завданням номер один у цьому разі було бажання розповісти про різні пласти міського життя в дев’яності роки, власне: бізнес, контркультуру, пресу, стагнацію радянського наукового та промислового потенціалу і, звісно, ринки. Дніпропетровським ринкам, точніше, базарам, також присвячений окремий розділ книги.

Є тут і глава, у якій йдеться про деіндустріалізацію та нову індустріалізацію. Дніпропетровськ за радянських часів був одним із найбільших у СРСР промислових центрів, а тому розпад традиційних економічних та виробничих зв’язків серйозно вдарив по місту, змусив його змінюватися, шукати нові шляхи і можливості, нові точки для зростання. Для когось це скінчилося успіхом, а для когось — занепадом без місця в історії.

Розуміючи, що читач, імовірно, практично не знає, чим був у минулому Катеринослав-Дніпропетровськ, я взяв на себе сміливість коротко розповісти у першому розділі книги про історію міста і регіону, зокрема про протистояння та співіснування у ньому трьох типів свідомості: імперської, радянської та патріотичної. Донедавна вони були представлені в Дніпропетровську приблизно однаково, формуючи культурний ландшафт, внутрішню політику і, врешті-решт, повсякденність міста. Цей розділ також буде цікаво прочитати самим дніпрянам, адже найпопулярнішою книгою про історію нашого міста досі є «Город на трех холмах» Михайла Шатрова, виданою ще в 1966 році, і тому заангажованою радянською ідеологією.

Окреме питання, яке постало переді мною в процесі написання книги, який саме період вважати «ліхіми дев’яностими». Математичний підхід з часом відпав, адже якщо говорити про якийсь історичний період зі спільними рисами та тенденціями, який прийнято називати дев’яностими, то 1990-1999 — лише його частина. Під час спілкування з респондентами-героями книги, я звернув увагу, що вони всі почали свою розповідь з 1986 року. Саме він став точкою відліку для зміни епох. До влади в Радянському Союзі прийшов новий лідер, почалася Перебудова, гласність, економічні реформи. Це й стало початком тих самих «дев’яностих», хоч фактично це були глибокі вісімдесяті.