Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Також не можна сказати, що «ліхіє дев’яності» скінчилися рівно 31 грудня 1999 року, хоча для Росії ця сентенція, напевно, істинна. У них тоді остаточно скінчилася епоха Єльцина, якому на зміну прийшов Путін. В Україні період дев’яностих трохи розтягнувся. Хтось навіть каже, що вони повертаються, а хтось, що вони й не закінчувалися, що ми вже третій десяток років живемо в тій епосі. Вона тільки була трохи припорошена грошима та відносною стабільністю нульових.

На мою думку, епоха дев’яностих закінчилась у нашій країні з революційними подіями 2014 року, адже «дев’яності» — це тенденції, персонали, закони, поняття. Помаранчева революція суттєво розбалансувала всі ці важелі всередині держави, зруйнувавши частково ту систему, яку будували в перше українське незалежне десятиліття. Цю справу довершила Революція гідності. Зважаючи на це, у своїй розповіді про Дніпропетровськ я в розумній мірі вилазив за межі означеного десятиліття.

У дев’яностому році мені виповнилося сім років, я тільки пішов у школу, ще радянську, з Леніним над дошкою у навчальному класі. У двотисячному я вступив в університет. Перед читачем розгорнено історію мого дорослішання і, водночас, історію дорослішання цілого міста. Не першого в Україні, але вже й не другого. На сторінках книги знайшлося місце визначним подіям і ключовим персоналіям Дніпропетровська дев’яностих років, наприклад, зсуву на житловому масиві Тополя-1, діяльності епатажного бізнесмена Геннадія Балашова, фестивалю «Червона рута-1999», космічному проекту «Морський старт» тощо.

Усе, що не потрапило в тематичні розділи, я зібрав у «Глосарії» — невеличкій енциклопедії Дніпропетровська дев’яностих. Заздалегідь прошу пробачення у тих, хто не знайшов свого імені на сторінках твору, але вважає себе гідним у ньому бути.

Я присвячую цей текст своїм близьким, своїм батькам. Розмови з ними, життя з ними стали основою для мого розуміння дев’яностих років XX століття.

Я також дякую усім моїм консультантам, респондентам та взагалі — героям цієї книги. Без кожного з цих людей життя у Дніпропетровську було би трохи інакшим. Історію творять люди. Кожна людина робить свій маленький чи великий внесок. Разом ми місто, разом ми народ, разом ми його минуле, сьогодення та майбутнє.

Офіційною датою заснування Дніпропетровська є 1776 рік, коли за наказом імператриці Катерини II на річці Самара за кілька кілометрів від русла Дніпра було закладено місто Катеринослав. Лише за два роки до того був підписаний Кючюк-Кайнарджийський мирний договір, за яким до складу Російської імперії відходили великі території Нижнього Придніпров’я, Приазов’я та Причорномор’я. Османська загроза перестала існувати, тому зникла необхідність у козацтві, яке її стримувало. Третього серпня 1775 року російські війська зруйнували останню Запорізьку Січ, Підпільненську.

У 1776 було засновано Катеринослав. Населений пункт зростав швидко — туди приїжджали торговці, промисловці, чиновницький люд. Але розташування міста було не з кращих — широкі розливи Самари щороку затоплювали вулиці, люди часто хворіли на малярію та інші неприємні захворювання. Враховуючи ці фактори, Імперія вирішила перенести Катеринослав на нове місце — круте праве узбережжя Дніпра.

Роботи з перебазуваня населеного пункту почалися у 1784 році, а в 1787 на місце приїхала сама Катерина II з почтом, а також добрим другом — імператором Священної Римської імперії Йосипом II. Розпорядником візиту був фаворит цариці Ґріґорій Потьомкін, генерал-губернатор Новоросійської губернії, центром якої мав стати Катеринослав.

Плани були величезні. За легендою, Катерина II марила, щоб назване її іменем місто стало новою столицею Російської імперії. Вона вважала себе рівною Пьотру І, а може — навіть кращим за нього державцем, і тому Катеринослав мав затьмарити собою Санкт-Петербург. Головною будівлею нового міста повинен був стати величезний собор, найбільший у світі. Навколо нього мали з’явитися квартали житлової та адміністративної забудови, університет, консерваторія, десятки заводів і фабрик. Деякі промислові підприємства дворяни нового міста примусово перевозили разом із працівниками з інших своїх володінь.

Організаторський талант єкатеринового фаворита не поспівав за громаддям його планів. З’явилися проблеми з фінансуванням та, як зараз кажуть, нецільовим використанням бюджетних коштів. Згідно з історичними анекдотами, через метушню і брак нормальної організації дійшло до того, що університетських професорів у місто завезли, а сам університет не збудували.