Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Серійне виробництво ракет на ПМЗ почалося вже на початку п’ятдесятих років. Завод став настільки важливим у створенні оборонного потенціалу СРСР, що в 1959 році Дніпропетровськ отримав закритий для іноземців статус. Звісно, ніхто не обніс величезним парканом цілий обласний центр, ніхто не зупиняв автомобілі на в’їзді до міста. Але відтоді мешканці інших країн не могли навіть придбати квиток на літак, потяг або автобус до Дніпропетровська. Кумедно, але на деяких радянських мапах, на яких були зображені навіть набагато менші населені пункти, наше місто відсутнє. Закритий статус призвів, наприклад, до того, що капітану місцевої команди КВН для виступу в ефірі центрального телеканалу довелося змінити прізвище. Його батьком був Михайло Янгель, головний конструктор ракет на Південмаші.

Закритий статус позбавив містян можливості бачити іноземних студентів. Але постачання деяких дефіцитних у Радянському Союзі продуктів у Дніпропетровську було дещо краще, ніж в сусідніх містах. Хоча за тими ж бананами або пристойним взуттям дніпропетровцям, як і багатьом іншим провінціалам, доводилося їздити аж у Москву.

Повоєнна історія Дніпропетровська — це історія стрімкого розвитку. Будували нові заводи, житлові масиви, об’єкти інфраструктури. Місто, де за німців працювала лише одна фабрика солодощів, знову стало одним із найважливіших промислових центрів СРСР. Окрім ПМЗ, на мапі Дніпропетровська з’явилися такі промислові гіганти, як ДМЗ, Радіозавод, Придніпровська ГЕС, Шинний завод і Завод важких пресів.

На нове виробництво приїжджали працівники з усього Союзу, проте був і великий приплив населення із сусідніх сіл. Як і в багатьох інших регіонах України, у Дніпропетровській області міста були острівками російської мови у величезному морі україномовної сільської місцевості. Після Другої світової етнічний склад Дніпропетровська змінився. Євреїв стало набагато менше, зате суттєво збільшилася кількість українців. Звісно, місто не українізували. Головною мовою СРСР лишалася російська, усю ділову активність вели нею. Використання української не вдома, а навіть на вулиці вважалося прикметою або низького соціального статусу людини, або її активної національної позиції, що могло призвести до проблем.

Сільські хлопці, переїжджаючи в Дніпропетровськ, швидко переходили на ламану, а потім і цілком пристойну російську. Кількість україномовних шкіл у місті постійно зменшувалася, а україномовних учнів у російськомовних школах навіть на перервах змушували розмовляти «правильно».

Справжній розквіт Дніпропетровська випав на період правління Брежнєва. Колишній керівник міста та області, Леонід Ілліч, ставився до своєї малої батьківщини з певним пієтетом — часто приїжджав сюди, схвалював будівництво знакових, але затратних для бюджету будівель.

За часи Брежнєва був даний старт для зведення на березі Дніпра величезного готелю «Парус» майже на тисячу номерів, почалася робота над проектуванням метрополітену. На колишніх околицях міста виросли масштабні мікрорайони Тополя, Перемога, Комунар (тепер ж/м Покровський), Червоний Камінь, Парус, Сонячний.

У 1977 році до міста приєднали кілька сусідніх сіл та селищ, і Дніпропетровськ нарешті отримав статус мільйонника. Це дозволило отримувати можливості, недоступні меншим населеним пунктам: будівництво згаданого метро, до прикладу.

Поселення навколо Дніпропетровська злилися з містом в єдину агломерацію: зрослися з обласним центром Дніпродзержинськ, Підгородне, Новомосковськ, Кіровське та десятки інших селищ і сіл. Загальна кількість населення цього мегаполіса перевалила за півтора мільйона.

Останні десятиліття існування Радянського Союзу серед архітекторів міста особливо виділявся Павло Нірінберг. Завдяки йому були побудовані такі впізнавані об’єкти, як Цирк, міськвиконком, Будинок книги, два радянських хмарочоси (29 та 32 поверхи) на житловому масиві Перемога-4, літній театр у парку Шевченка.

Часи Брежнєва призвели до виникнення явища, яке зараз називають «дніпропетровський клан». Виходець із нашого міста підтягував земляків на керівні посади в СРСР та УРСР (наприклад, дніпропетровцем був Перший Секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький).

Ще за часів Російської імперії деяким місцевим талантам вдавалося виходити на перші ролі в державі. Наприклад, за часів Катерини II канцлером Уряду був Олександр Безбородько, виходець із козацького роду, який мав землі, зокрема, неподалік від Катеринослава (село Безбородьково в нинішньому Солонянському районі). За Ніколая II головою Другої та Третьої Державної Думи був Михайло Родзянко, член відомого на Катеринославщині дворянського роду, який дав світу ще одного депутата ДД, керівників Білого руху та церковних діячів. Проте лише за Брежнєва дніпропетровське земляцтво стало цілеспрямовано акумулювати в своїх руках владу. Тоді казали, що історія Росії знає три періоди: допетровський, післяпетровський та дніпропетровський. Ця регіональна клановість не зникла й після розпаду Радянського Союзу. У незалежній Україні вона розцвіла буйним квітом у більших масштабах.