Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

— Ты представляешь? Продавщица в магазине не хотела меня обслуживать из-за русского языка, — розповідав після походу за продуктами мій батько, виходець із Воронезької області. — Требовала, чтобы я обращался к ней на украинском.

Примусове «насадження» української мови здавалося тоді головною проблемою міста; ще ширше — Південного Сходу України. У 1991 році «націоналістом» на тлі Кравчука призначили Чорновола, у 1994 від цієї риторики постраждав уже і сам Кравчук. У протистоянні з «червоним директором» Кучмою колишній головний радянський ідеолог УРСР став «западенським фашистом». У дев’яностих люди голосували за мову, а не за економіку та якісь там політичні програми.

Дев’яності роки стали для місцевих націонал-демократів періодом утрат і поразок. Вони мріяли, що настане незалежність, і Дніпропетровськ сам і швидко перейде на українську мову, адже більшість мешканців міста були російськомовними максимум у другому поколінні. Практичне втілення ідеї розчарувало. Несміливі, точкові спроби українізувати регіон спричинили потужний громадський спротив.

Згодом Дніпропетровськ прийме мову держави як рідну. Станеться це завдяки появі цікавого україномовного контенту на телебаченні. Вороже ставлення різко зміниться на позитивне спочатку завдяки неймовірному перекладу телесеріалу «Альф», а потім телевізійним програмам, новинам, українському дубляжу фільмів. У другій половині дев’яностих серед дніпропетровців можна було нерідко почути розмову в стилі: «Я вчера кино по ящику смотрел и только под конец понял, что оно на украинском. Представляешь?» Звісно, у побуті городяни послуговуються переважно російською чи місцевим суржиком, але в офіційній сфері легко переходять на українську. Це популярно, це модно, люди перестали сприймати мову як щось сільське чи націоналістичне. Українська стала нормою.

Не піддалася швидкій українізації й православна церква. Дніпропетровська область не мала шансів стати своїм регіоном для Київського патріархату. Священики УПЦ здебільшого автокефалію не прийняли. Навіть ті панотці, хто підтримував незалежність, мали сумніви у легітимності нової церкви та залишились у підпорядкуванні Московського патріархату.

— А хто це такі? — я вказав мамі на кілька десятків людей зі свічками на подвір’ї Преображенської церкви. Тоді більшість дніпропетровців наново стали вірянами та почали ходити в храми раз на рік — святити паски.

— Це сатаністи! — відповіла якась набожна жіночка у хустці, яка перебувала поруч.

Тепер я розумію, що це були прибічники Київського патріархату або Автокефальної церкви. Вони тоді не мали власних приміщень, тому збиралися на території наявних церков, аби провести свої служіння та продемонструвати власне існування. Згодом дніпропетровські віряни УПЦ КП створять власний собор у приміщенні колишнього кінотеатру на віддаленому житловому масиві, а їхніми церквами стануть приватні квартири та офіси.

Агітуючи за незалежність, патріотичні сили наполягали, що промислові потужності України рівні французьким, а Радянський Союз висмоктує з «житниці Європи» усі соки, забираючи їх в центр і розподіляючи серед інших республік. У нас є власне машинобудування, електроніка, металургія, хімія, сільське господарство. Варто лише від’єднатися від Москви, і ми станемо жити, як у Парижі. Тим паче, нарешті стало можливим вести власний бізнес.

Звісно, ці солодкі мрії не враховували плановість економіки СРСР та щільно переплетені економічні зв’язки між республіками. Проте куди більшим прорахуванням у цьому очікуванні dolce vita тут і зараз була відсутність багатьох поколінь професійних ринкових управлінців. Держава не змогла впоратися з радянським промисловим спадком. Заводи та фабрики закривалися або були приватизовані. Найчастіше новими власниками підприємств ставало їхнє старе керівництво, ті самі «червоні директори». Виховані в традиціях плану, рознарядки, а також відсутності конкуренції, більшість із них банально прохукала свої активи, перетворивши їх на пасиви. Хтось зміг переставити виробництво на ринкові рейки, але величезний відсоток горе-керівників у кращому разі перетворили заводи на склади, а в гіршому — розпродали обладнання за безцінь за кордон чи навіть розпилили станки на металобрухт. Моментальна вигода, відсутність бодай задатків стратегічного бачення.

Політики нової України так само не були здатні прийняти виклики часу. «Професійні патріоти», вихідці з радянської інтелігенції, як і діячі УНР, у своїй діяльності віддавали перевагу передусім гуманітарним питанням. Колишні комуністи, які становили більшість у Верховній Раді, могли лише красти та вставляти палиці в колеса несміливих реформ.