Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Але там ставало ще більше людей. Зупинитися біля товару було дуже складно — натовп ніс тебе далі. Це можна порівняти з епізодом ісламського паломництва Хадж, коли мільйон прочан збирається в Мецці на подвір’ї мечеті та ходить колами навкруги Кааби, із новим витком наближаючись до неї на кілька метрів.

Цікаво, що в перший період існування «Металурга» вхід на ринок був платний. Відвідувачам потрібно було вистояти у черзі до колишніх кас стадіону та придбати перепустку на бланках спортивних змагань. Це був, як мені здається, єдиний в світі базар, де гроші треба платити навіть за те, щоб просто подивитися на речі.

Великий продуктовий ринок виріс прямо на центральній площі, безбожно її спотворивши. Простір за Центральним універмагом і магазином «Дитячий світ» перетворився на розсадник бруду, а також цілодобовий притулок для безхатьків і дивного вигляду чоловіків у шкіряних куртках.

Минуло багато років, але я досі не можу забути характерне для того часу видовище, свідком якого став. На тротуарі між закинутим старим будинком та зворотнім боком базарних ларьків на «ложі» з картону та лахміття сидів безхатько та голив своє обличчя бритвою з тупим лезом. Він дивився в уламок дзеркала, водив рукою вздовж щоки та зовсім не звертав уваги на струмки крові, які лилися з нього через численну кількість порізів і подряпин від давно непридатного леза. Той безпритульний став для мене символом Дніпропетровська в «ліхіє дев’яності».

Продуктовий ринок зайняв проїжджу частину вулиці Миронова (тепер вул. Європейська), ряди столів та наметів вишикувалися уздовж трамвайних колій, заходили у деякі подвір’я, оточили фонтан (який тоді ще був).

Десь на тротуарі на вулиці Центральній стояли бабусі з паленою горілкою. Вони отоварювали стражденних чоловіків — наливали їм 50 грамів та давали закусити половинкою солоного огірка. Не пам’ятаю, звідки я це знаю, але така порція на кінець дев’яностих коштувала дві гривні.

Лише у кількох сотнях метрів від тієї клоаки існувало зовсім інше базарне життя. Спочатку в сквері за театром імені Шевченка, а потім на великому бульварі перед ним виріс книжковий ринок, легендарна дніпропетровська «Книжка».

Це був не просто базар, а цілий культурний осередок — місце зустрічей та тусовок дніпропетровської молоді. Усі тамтешні завсідники, як продавці, так і тусовщики, переважно, знали одне одного. Як і багато моїх знайомих, я часто приходив на «Книжку» просто погуляти: роздивитися друковані товари та компакт-диски з музикою і комп’ютерними іграми, перекинутися кількома словами зі знайомими, адже там постійно хтось вештався, випити з ними пива та просидіти на лавочках до дев’ятої години вечора, поки не відходив останній тролейбус на мій житловий масив.

У перші роки дев’яностих головними та найбільш престижними точками продажу дрібних і навіть побутових товарів стали кіоски, у Дніпропетровську їх частіше називали ларьками. Подібні конструкції існували ще в Радянському Союзі; тоді через них продавали, переважно, газети (легендарна мережа «Союзпечать»), тютюн, якісь дрібниці, одяг. Але після здобуття Україною незалежності такого типу торгівля стала в Дніпропетровську основною.

У той час, коли полиці в магазинах спустіли, у ларьках можна було придбати що завгодно. Одна торговельна точка могла збувати одночасно їжу, одяг, побутову хімію, дитячі іграшки, електроніку, газети та все інше, на що могла накинути оком людина з грошима.

При цьому популярність ларьків і довіра до них була настільки велика, що покупці готові були переплачувати в кілька разів, аби тільки придбати товар саме в приватному кіоску, а не тоді ще в державному магазині. Десь у другому або третьому класі (1992 чи 1993 рік) я особисто був свідком того, як кілька комерсантів скупляла в універмазі сотні банок газованки та переносили їх власноруч у ларьок в двадцяти метрах від входу до магазину, проте там вода вже коштувала втричі дорожче. Ціни тоді утворювалися не ринком, а тим, за скільки продавець хотів збути товар. Будь-яка пропозиція врешті знаходила зацікавленого.

Влаштуватися працювати в ларьок було почесною справою. У ті часи моя троюрідна сестра Аня отримала це місце — і вся родина її вітала. Казали: «Не важливо, що зарплатня маленька. Головне, що в кіоску дозволяється продавати також свої товари». Так і заробляли.

Завдяки новій роботі сестра швидко облаштувала сімейне життя. Один із покупців запобігав її уваги, запросив на побачення, а скоро і запропонував вийти заміж. Хлопець виявився успішним, як на початок дев’яностих, бізнесменом — товаришував із серйозними людьми, займався рекетом, вирішував справи. Аня відчувала себе королевою, жила заможно, навіть у Єгипет їздила. А потім її чоловік загинув за трагічних обставин. Типова історія.