Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Балашовські переходи, які у дев’яностих роках на якийсь час стали центром тяжіння дніпропетровців та мешканців сусідніх районів і областей, знову перетворилися на звичайні переходи: темні, брудні, смердючі. Лише «Золотий базар» на Старомостовій площі (колишня площа Островського) і далі торгує ювелірною, шкіряними виробами та туберкульозом.

Базари збереглися, але торгові центри затискають їх зусібіч. Колись щовихідних все місто виходило на базар продавати або купувати. Тепер у суботу та неділю неможливо проштовхнутися в магазинах та на фут-кортах торговельно-розважальних комплексів.

Агітуючи за незалежність у 1990-1991 роках, представники патріотичних сил не втомлювалися говорити, що економічна міць УРСР дорівнює французькій, а тому варто лише позбутися російського ярма, і українці миттєво стануть такими ж заможними. На папері усе здавалося логічним та багатонадійним, проте в реальності нова держава зіштовхнулася з серйозними економічними проблемами.

Перші роки розвитку малого бізнесу, перші іноземні інвестиції, перші успіхи створили хибне враження, ніби Україна, справді, зможе в найкоротші терміни перетворитися на успішну капіталістичну країну, другу Францію.

Проте виявилося, що приголомшливі показники промислової потужності радянської держави мають хоч якесь значення тільки в СРСР, причому, винятково у струнких статистичних викладках, тиражованих газетою «Правда». У капіталістичному світі, який не знає планової економіки, нікому не цікава кількість випущених металічних втулок або керамічної плитки, якщо виробництво цього товару не підкріплено реальним попитом, економічною доцільністю, ідеальною логістикою та професійним управлінням. В Україні, як і в інших колишніх радянських республіках, із усім цим були гігантські проблеми.

В умовах величезної взаємної інтеграції радянських республік у виробництво та збут продукції, в умовах знищення державного замовлення, плану та роздутих оборонних витрат, незалежність виявилася для економіки України катастрофою. Проте ще більшою бідою стала для неї повальна відсутність професійних управлінців, які би могли перелаштуватися на конструктивний капіталістичний лад.

Дніпропетровськ у перші роки незалежності мав ті самі проблеми, що й більшість інших пострадянських міст. Розпад планової економіки та економічної єдності радянських республік став болісним ударом: колись гігантські, відомі від Карпат до Камчатки заводи банкрутували та розвалювалися. Дніпропетровськ як великий радянський промисловий центр мав станом на 1991 рік приблизно дві сотні заводів і фабрик, зокрема таких промислових велетнів, як Південмаш (ракети і трактори), Дніпропетровський машинобудівний завод, Дніпропетровський металургійний завод імені Петровського, Завод важких пресів, Дніпропетровський шинний завод, Дніпропетровський коксохімічний завод і Нижньодніпровський металургійний завод імені Карла Лібкнехта. Будь-яке з цих підприємств могло би стати містобудівним у населених пунктах на кілька десятків тисяч мешканців. Що ж до Дніпропетровська, то всі об’єкти зосередилися в місті.

Проте на початку дев’яностих кожен з цих заводів був на межі. Особливо скрутна ситуація ще з другої половини вісімдесятих років склалася на легендарному ПМЗ. Закінчення «гонки озброєнь» між СРСР та США спричинило різке зменшення державних замовлень на Південмаші. Створення ракет для мирного освоєння космосу було лише побічним виробництвом до розробки та побудови носіїв атомних боєголовок. Ракета зі зловісною назвою «Сатана» (Р-38М) виявилася майже непотрібною в новій політичній ситуації. Різко впав і попит на трактори — сільське господарство або використовувало до кінця вже наявні ресурси, або закуповувало сільськогосподарську техніку за кордоном.

У першій половині дев’яностих на Південному машинобудівному заводі почалися страйки. Зарплатня на одному з найкращих в світі ракетних заводів становила 10 доларів, але й ті гроші виплачували з великими затримками. Чоловіки не мали коштів, щоб прогодувати родину; тисячі людей звільнялися.

ПМЗ спробував подолати кризу завдяки переходу на виробництво продукції для мирних потреб. У його цехах, серед іншого, створювали тролейбуси і трамваї, контейнери для зберігання радіоактивних і токсичних відходів, деталі для літаків. У 1995 році Південмаш та конструкторське бюро «Південне» стали одними із засновників міжнародної космічної програми «Морський старт», ціль якої полягає у комерційних запусках ракет з плавальної платформи у Тихому океані неподалік від лінії екватора.