Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

З іншого боку, з’явилася сила-силенна створених із нуля підприємств малих та середніх масштабів. У нульових роках частина з них (завод акумуляторів «ІСТА» та фабрика морозива «Мушкетер»), перетворилися на лідерів ринку в державі. Це була нова індустріалізація, впроваджена ініціативою знизу, а не згори. Ба більше, вона відбувалася не завдяки, а всупереч державній економічній ситуації.

У дев’яності Дніпропетровськ залишився одним із найрозвинутіших промислових центрів України, що стало фундаментом для зростання економіки як міста, так і держави в перше десятиліття XXI століття.

Саме економічна міць міста уможливила появу так званого дніпропетровського клану української політики — групи з берегів Дніпра, яка надовго перейняла на себе управління державою.

Ще за радянських часів Дніпропетровськ був кузнею кадрів для всього СРСР. Коли Україна отримала незалежність, місто ще зберігало це звання. Наявність «своїх людей» на найвищих посадах у владі десятиліттями впливала на свідомість дніпропетровців. Здавалося, ніби верхівка держави перебуває на короткому повідку, на відстані руки, тобто одного потиску рук. Велика кількість містян завжди могла похизуватися випадковими зустрічами з керівниками країни, роботою під їхнім урядом, знайомством із однокласником «Юлькі» або навіть побутовими конфліктами з якимсь із міністрів. Це давало людям ілюзорне відчуття власної величі, ніби це вони самі здерлися на пік політичного життя. Можна сказати, що Дніпропетровськ любив себе в політиці, а не політику в собі.

Звісно, творцем дніпропетровського клану вважають Брежнєва. Леонід Ілліч оточив себе людьми, яких знав ще з часів, коли був першим секретарем Дніпропетровського обласного комітету Комуністичної партії.

Наприклад, «своїми» були голова Ради Міністрів СРСР Микола Тихонов, колишній голова Дніпропетровського раднаргоспу, секретар ЦК КПРС Андрій Кириленко, колишній секретар Дніпропетровського обкому партії, міністр внутрішніх справ СРСР Микола Щолоков, колишній голова Дніпропетровського міськвиконкому, перший заступник голови КДБ СРСР і колишній дніпропетровський партійний діяч Георгій Циньов.

У 1972 році головою УРСР став дніпропетровець Володимир Щербицький. Його називали найближчою до генсека людиною. Подейкують, що саме Щербицького Брежнєв бачив своїм спадкоємцем на чолі СРСР.

Щербицький правив до 1989, а вже в перші роки дев’яностих дніпропетровці утримали провідну роль в українській політиці завдяки Леонідові Кучмі.

Леонід Кучма

Власне, другий президент України народився не в Дніпропетровську. Він походить із селянської родини з Новгород-Сіверського району Чернігівської області. У Дніпропетроськ він приїхав вступати на фізико-технічний факультет. Кучма сам розповідав, що велике місто його, сільського хлопця, неабияк вразило. Особливо йому запам’ятався трамвай, у якому двері самотужки відчинялися та зачинялися на зупинках.

Є легенда, що Кучма приїхав вступати на філологічний, але в приймальній комісії дізнався, що на новоствореному фізтеху стипендія значно вища, ще і конкурс того року був невеликий. Сам майбутній президент згадує, що під час навчання він заробляв додаткові гроші, граючи в преферанс.

Закінчивши університет у 1960-му році, Леонід Кучма почав працювати у конструкторському бюро «Південне» у складі Південмашу. Справи у молодого спеціаліста швидко йшли в гору. Уже у 28-річному віці він став технічним керівником випробувань на космодромі Байконур.

Такий стрімкий зліт молодого Кучми злостивці пов’язують не стільки його професійними здібностями, скільки з активною комсомольською та партійною діяльністю, а також вдалим шлюбом — дружиною стала Людмила Талалаєва, прийомна донька заступника головного інженера Південмашу. Важко сказати, яку роль у просуванні Леоніда Кучми кар’єрною драбиною посідав «блат», але наївно думати, що не знайшлося розвиненішого спеціаліста керувати випробуваннями на Байконурі.

За три десятиліття праці на Південмаші Кучма крок за кроком просувався кар’єрними і партійними сходами. Всередині вісімдесятих він уже був секретарем заводського парткому і генеральним директором ПМЗ.

У той час значення заводу вже почало йти на спад. Радянський Союз переставав бути міцною «державою зла», яка, претендуючи на світову гегемонію, розмахувала ядерним ціпком і постачала озброєння усім людоїдським режимам планети. Тепер ресурсів було обмаль і для самого СРСР: планова економіка давала збої, прилавки магазинів пустіли, фінансування не вистачало на найнагальніші потреби, а тому підкорення космосу та гонка озброєнь перестали бути статтями номер один у бюджеті країни.