Натомість вирувало політичне життя. У 1990 році Леонід Кучма переміг на виборах до Верховної Ради УРСР, де став представником так званого червоного директорства — керівників великих промислових підприємств, які залишили собі власні посади під час переходу країни від комунізму до капіталізму. Часто такі діячі ставали й власниками своїх фабрик і заводів, але Півдменмаш був стратегічний об’єкт, тож приватизувати його було неможливо.
Як депутат Кучма себе не проявив, утім у 1992 році обійняв посаду прем’єр-міністра. У той час каток економічних негараздів пройшовся країною, і команда президента Кравчука вирішила перекласти відповідальність за це на голову Уряду, Вітольда Фокіна. Новим очільником Кабміну за політичного лобі «червоних директорів» призначили найвпливовішого — Леоніда Кучму.
Новий прем’єр спробував розпочати реформи, проте безрезультатно. Це були роки політичних чвар, стрімкого спаду виробництва та рівня життя. Кучма майже зразу після вступу на посаду став конфліктувати з Кравчуком, який знову спробував звинуватити в поганій ситуації виключно голову Уряду. Як наслідок, Верховна Рада у вересні 1993 року відправила Леоніда Кучму у відставку, і той перейшов у опозицію.
Улітку того ж 1993 року Україну сколихнули виступи шахтарів, під тиском яких Леонід Кравчук призначив на травень 1994 позачергові парламентські, а на червень — президентські вибори.
Навесні Кучма став депутатом, а влітку — президентом України. Він ішов на вибори в образі міцного господарника, який знає, як розбудувати державу та зробити її заможною. Важливою частиною його передвиборчої програми була обіцянка розбудувати максимально тісні відносини з Росією, а також надати російській мові статус державної.
На грудневих виборах 1991 року політтехнологи протиставляли зрозумілого радянського політика Кравчука уявному «фашисту» Чорноволу. У 1994 «фашистом» у пострадянській народній свідомості зробили вже самого Леоніда Кучму. Кучма з розривом у сім відсотків у другому турі переміг Кравчука, заручившись голосами переважно російськомовних південно-східних регіонів України.
Утім, посівши найвищу державну посаду, Леонід Кучма не квапився виконувати власні обіцянки. Це загрожувало потенційним серйозним протистоянням у політиці та суспільстві. Згодом питання російської мови буде давати суттєві відсотки політикам і партіям на кожних виборах.
Майже одинадцятирічне президентство Кучми було дуже нерівне. Його внесок у історію української держави має як численні світлі, так і незліченні темні сторони. Починаючи як реформатор та державотворець, Леонід Кучма закінчив свою другу каденцію майже авторитарним лідером, який перетворив протистояння між групами олігархів і регіональних лідерів у єдиний прояв політичного та економічного життя в Україні. Його реформи вийшли половинчастими, а економіка держави за період правління так і не набула сталого міцного характеру. За той самий час, коли Кучма грався у багатовекторність, Польща, Словаччина, Угорщина та інші провели повноцінні зміни на всіх рівнях і стали членами НАТО та Європейського Союзу.
На початку нульових і без того невисокий рейтинг Кучми опустився до самих низів. Країну сколихнула небачених масштабів політична криза, коли виявилося, що президент, украй імовірно, причетний до викрадення та вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Спроби Верховної Ради проголосити голові держави імпічмент провалилися, проте саме тоді стало зрозуміло, що епоха Кучми сягає кінця — гіпотетичного третього строку не буде. На це не було згодне ні українське суспільство, ні міжнародне товариство. Після «касетного скандалу» та підозр у постачанні високотехнічної зброї в керований Хусейном Ірак Леонід Кучма перетворився на парію світової політики, а президент США у 2002 році навіть не захотів сидіти з ним за одним столом на Раді євроатлантичного партнерства НАТО в Празі.
У 2005 році Кучма сам пішов з посади президента. Проте перед тим він встиг поставити країну на межу громадянського протистояння, коли в 2004 році вивів на перші ролі у державі представників донецького політичного клану та проголосив своїм політичним спадкоємцем Віктора Януковича.
Звісно, треба зазначити, що у Дніпропетровську на початку нульових Кучму вже не вважала «своїм». На відміну від представників інших регіональних еліт, Леонід Кучма став політиком загальноукраїнського масштабу. І якщо у дев’яностих Кучму ще характеризували словами «поганенький, але наш», наприкінці його президентської каденції таке ставлення змінилося: він став київським, а не дніпропетровським.
Читать дальше