Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Перестройка принесла Дніпропетровську, насамперед, економічні, а не політичні зміни. Прийняття Закону «Про індивідуальну трудову діяльність» призвело до появи величезної кількості малих підприємств, зокрема через легалізацію цеховиків, торговців та інших представників підпільного радянського бізнесу. Серед перших дніпропетровських ділових людей була, наприклад, родина Тимошенків — чоловік Олександр і жінка Юлія. За легендою, вони починали свою діяльність із відеосалону: невеличкого приміщення з відеомагнітофоном і кількома десятками стільців. Зазвичай у таких закладах показували низькопробні американські бойовики та еротичні фільми. Особливу популярність здобуло кіно «Грецька смоківниця» — про сексуальні пригоди молодої німкені під час канікул.

У 1987 році Дніпропетровськ нарешті позбавили статусу закритого для іноземців міста. Це привело перших іноземних інвесторів і студентів із арабських, африканських та азіатських країн. Нарешті зміг грати на домашньому стадіоні «Метеор» у матчах європейських кубків футбольний клуб «Дніпро». До того він змушений був виїжджати в сусідній Кривий Ріг. Наприклад, у березні 1985 року там відбулася гра 1/ 4фіналу Кубку європейських чемпіонів проти французької команди «Бордо».

Наприкінці вісімдесятих у Дніпропетровську став набирати силу патріотичний рух, почали зароджуватися нові козацькі організації. У 1989-1990 роках демократи приходили на мітинги біля фонтану на Театральному бульварі, де збирали по кілька сотень симпатиків.

Переважну більшість мешканців Дніпропетровська в той час політика цікавила лише тією мірою, щоб дивитися ввечері новини та спочатку хвалити Горбачова, а потім — його лаяти. Місто тоді було практично повністю російським за мовою та радянським за характером. Цю радянськість містяни випинали аж до початку нульових років. Тому широкої підтримки патріотичні сили в Дніпропетровську не набули. Пам’ятаю, що десь із дев’яностого року на одній із опор огорожі на набережній біля Палацу піонерів хизувалося намальоване чорною фарбою слово «РУХ», у якому остання літера була стилізована під нацистську свастику. Переважно так місто металургів сприймало українську патріотичну ідею.

16 липня 1991 року рухівці підняли на флагштоку перед театром Шевченка жовто-синій прапор. Перелякана місцева влада на чолі з Валерієм Пустовойтенком, тодішнім міським головою, наказала зняти провокативний символ, а міліція вночі розігнала захисників стяга. Через місяць із лишком той таки Пустовойтенко буде разом із членами Руху підіймати прапор над міським виконкомом.

Криза Радянського Союзу була очевидна всім, проте ніхто не знав, як вплинути на ситуацію. Під час Серпневого путчу дніпропетровське суспільство не проявило себе жодним чином. Мені не вдалося знайти будь-яких згадок про події тих гарячих днів у рідному місті. Особисто я тоді був із мамою в дитячому таборі на Арабатській стрілці. 19 серпня мені минуло вісім років. Пам’ятаю, як мама попросила мене помовчати, щоб нормально послухати радіо, по якому говорили щось про хворобу Горбачова та якийсь надзвичайний стан.

— Це ж війна! Як ми будемо додому добиратися?

Проте війна не почалася. Ситуація вирішилася силами москвичів, які знесли ГКЧП. Ми поїхали на море за Радянського Союзу, а повернулися за незалежної України. Першого грудня 1991 року переважна більшість дніпропетровців проголосувала на Референдумі за незалежність, як у березні голосувала за збереження УРСР у складі СРСР.

Не можна сказати, що на таке волевиявлення вплинули якісь патріотичні мотивації. Мешканці Дніпропетровська голосували здебільшого «як сказали». Ніхто всерйоз не замислювався, до чого призведе незалежність України. Здавалося, буде те ж саме, що й було, тільки під іншою назвою. У реальне розлучення з Росією ніхто не вірив, адже більшість асоціювала себе з росіянами принаймні культурно та історично. Ми були третьою столицею імперії, промисловим гігантом, батьківщиною Брежнєва! Це наше справжнє місце, справжнє призначення, нам судилося бути провінцією України!

Дніпропетровськ боявся націоналізму. Ще з радянських часів у місті ширилися страшилки про «фашистів із Західної України», і з прийняттям незалежності вони, підігріті російськими ЗМІ та комуністичними політиками, лише посилювалися. На початку дев’яностих років мало хто в Дніпрі знав українську мову та історію на пристойному рівні, мало хто дивився українські телеканали (тим паче нормального телебачення у нас тоді не було, шароварщина радянського штибу).