Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

У лютому ситуація по всій країні стала ще гіршою. 18 числа почалися криваві події на Майдані. Хтось із мешканців Дніпропетровська в ті дні поїхав у Київ, а хтось намагався допомагати повсталим на місцях. Наприклад, десятки людей цілодобово блокували виїзди з бази Внутрішніх військ, чиїх службовців збиралися переправити в столицю розганяти повсталих.

Тоді в Дніпропетровську почалася дискусія. З одного боку, родичі бійців ВВ самі попросили людей не пустити їхніх дітей у Київ, побоюючись, що ті звідти не повернуться. З іншого, усі казали, що йдеться про чоловіків зі зброєю, які самі можуть висловити свою позицію і розв’язати проблему, не ховаючись за спинами матерів і беззбройних громадських активістів.

Сотні людей кілька днів їздили в селище Меліоративне, аби блокувати там залізницю і не пускати дніпропетровських десантників із 25-ї бригади в Київ. До речі, мешканцям самого Меліоративного це не сподобалося, і кілька десятків місцевих молодиків приходило розбиратися з гостями з обласного центру.

У розпал Революції гідності в різних містах України активісти почали валити пам’ятники радянським діячам. Цей процес уже тоді назвали «ленінопадом». Увечері 21 лютого дніпропетровські користувачі Фейсбуку кидали одне одному заклик Андрія Денисенка прийти на центральну площу, щоб нарешті позбутися комуністичного ідола.

Під пам’ятником у той день зібралося кілька тисяч чоловік. Це були як активісти, так і зайди, яким просто було цікаво подивитися на історичний момент. Спочатку постамент із Леніним охороняв десяток правоохоронців, але їхній командир прийняв рішення відвести підлеглих, які явно не могли нічого вдіяти, щоб завадити багатотисячному натовпу вчинити замислене.

Процес повалення Леніна тривав більше сімох годин. Натовп намагався скинути його мотузками вручну і автомобілями. Під північ хтось пригнав невеличкий підйомний кран, але водій відмовився брати участь у зносі. Біля торговельного центру «Україна» спробували зібратися противники повалення Ілліча, зокрема агресивні молодики, проте їх було зовсім небагато.

Врешті двоє активістів забралися на постамент із болгаркою, підпиляли ноги пам’ятнику, зачепили на нього зашморг, і десь на початку другої ночі Ленін впав. Величезну голову комуністичного лідера забрав собі історичний музей.

Через кілька годин того ж 22 лютого у Харкові відбувся зліт депутатів різних рівнів Південного Сходу України. Усі очікували, що це буде повторення з’їзду у Сєвєродонецьку 2004 року, коли регіонали проголосили створення автономної республіки. Утім цього разу представники Партії регіонів були повністю розгублені, ніхто не захотів брати на себе відповідальність. Навіть Янукович, який перед тим утік із Києва, побоявся особисто виступити перед своїми прихильниками. Стало зрозуміло, що Революція гідності перемогла.

Хоча на місцях цей факт ще не був помітний. Дніпропетровськ, наприклад, залишився фактично без влади, а правоохоронці зникли з вулиць міста. Лише одної іскри могло вистачити, щоб розпочався конфлікт. Відчуття чогось фатального тяжіло над містом.

Міська рада, яка до того довго мовчала, зненацька вирішила провести позачергову сесію ввечері 22 лютого. Проукраїнські активісти побоялися, що контрольовані регіоналами депутати приймуть якесь рішення про приєднання Дніпропетровська до новоствореного ПіСУАРу (так у 2004 році назвали проголошену у Сєвєродонецьку Південно-Східну Автономну Республіку). Кілька сотень людей зібралися під стінами міськвиконкому і закликали депутатів до відповідальності.

У цей вечір регіонали вже почали масово тікати з країни. Розгублені дніпропетровські можновладці під тиском громадськості підтримали позбавлення Верховною Радою Януковича статусу президента України, засудили сепаратизм, закликали мешканців міста до взаємного порозуміння, розпустили загони тітушок, які офіційно вважалися представниками добровольчої міської самооборони, а також перейменували площу Леніна на площу Героїв Майдану. Це була перемога революції в окремо взятому місті. Мер Іван Куліченко на очах у натовпу демонстративно написав заяву про вихід із лав Партії регіонів. Кілька депутатів покинуло однойменну фракцію в міській раді.

А потім був Крим. Приголомшені подіями на півострові, мешканці Дніпропетровська почали масово проявляти свої політичні симпатії. У тисячах вікон у місті з’явилися жовто-сині прапори. Усі намагалися якомога гучніше заявити про власну українськість, аби Путін навіть не думав роззявляти на нас пащу. Другого березня на площі перед обласною адміністрацією зібрався один з найчисленніших мітингів за всю історію міста. Здавалося, що туди прийшли всі, хто міг ходити. Коли всі заспівали Гімн України, у багатьох перехопило подих — так міцно це звучало. На «YouTube» збереглося відео, воно заворожує.