Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Уже в студентські роки однокурсник із Кривого Рогу розповідав мені деталі тамтешніх війн, які він успішно оминув. Особливо вражав обряд ініціації: новачки мали проникнути в центр території супротивника (зазвичай це площа перед селищним Будинком культури) та помочитися на постамент пам’ятника, який там стояв.

Куліченко Іван

Іван Іванович Куліченко ніколи не сприймався дніпропетровцями як сильний політик. Містяни називали його просто «Баня», рідше, «Ванванич» і приймали як щось неминуче, частину рідного пейзажу. Куліченко майже ніколи не показував своєї політичної лояльності, не висловлював особистої думки зі злободенних питань, та не ініціював великих проектів. Він був компромісною фігурою у боротьбі місцевих фінансово-політичних угруповань, завгоспом міського масштабу.

Прізвисько Ваня-Фонтан Куліченко отримав за свою любов до відкриття фонтанів. Щороку на день міста він звітував про побудову нового водограю. Якось трапився промовистий казус, коли він протягом двох днів відкрив той самий фонтан у двох різних місцях: придбану приватним бізнесом для парку Шевченка конструкцію перенесли на набережну.

Матрос (бандит)

Прізвисько Матрос у дев’яностих було відомо будь-якому мешканцю Дніпропетровська — навіть нам, малим хлопцям, які ніколи не зіштовхувалися з бандитськими угрупованнями. Так звали лідера місцевого кримінального світу, який став ним ще у буремних вісімдесятих.

Олександр Мільченко отримав прізвисько в дитинстві, коли, не вміючи плавати, вибрався з глибокої водойми. В юності він серйозно займався футболом: грав за дублюючий склад «Дніпра» та збірну УРСР, але професійній кар’єрі завадила пристрасть до алкоголю та наркотиків.

Повернувшись у Дніпропетровськ у другій половині сімдесятих років у рідний район Амур Матрос став лідером серед місцевих, які почали трусити на гроші цеховиків, торговців і спекулянтів. У середині вісімдесятих підпорядкувавши інші бандитські угруповання та залучившись підтримкою бізнесменів, Матрос уже став одноосібним лідером кримінального світу міста. З його злочинною структурою зрослися чиновники та правоохоронні органи. Ширяться чутки, що друзями та страшилами Мільченка були Султан Рахманов і чемпіон світу з боксу Віктор Савченко. Спортсмени нічого не мали робити особисто — тільки бути присутніми під час залякування «у потрібний час у потрібному місці».

Арештувати та засудити Матроса змогли тільки завдяки спецоперації силових структур, керованої з Москви. На той час він уже не брав безпосередньої участі в кримінальній діяльності, а посідав місце своєрідного арбітра між різними угрупованнями бандитів і бізнесменів.

Мільченко вийшов на свободу в 1995 році та повернув собі колишню роль у житті кримінального світу Дніпропетровська. Відбулося це швидко та жорстко — у короткі строки місто здригнулося від семи гучних убивств бандитських авторитетів, які проявили себе, поки старий лідер був у в’язниці.

Є показання, що в середині дев’яностих Матрос мав партнерські стосунки з Павлом Лазаренком і навіть вивів політика на банду Кушніра, причетну до вбивства Євгена Щербаня та Вадима Гетьмана.

Надовго закріпитися в новому старому статусі в Дніпропетровську Мільченко не встиг. 22 листопада 1997 року Матрос помер від серцевого нападу у власному автомобілі дорогою в Угорщину (після відставки Лазаренка з посади прем’єр-міністра Матрос почав побоюватися за власну безпеку і вирішив тікати з України).

В останню путь Матроса проводжала братва з усієї України: понад 200 автомобілів та чотирьох автобусів.

Метрополітен

Перші роботи з будівництва метрополітену в Дніпропетровську почалися ще на самому початку вісімдесятих років, а пролобіював ідею створення підземки сам Леонід Брежнєв. Зі смертю генсека фінансування проекту втратило стабільність, а на рубежі дев’яностих взагалі заглухло.

Надія на появу метро в Дніпропетровську з’явилася, коли президентом України в 1994 році став земляк Леонід Кучма. Локомотивом процесу був спочатку губернатор, а потім і прем’єр-міністр Павло Лазаренко.

На два роки зведення Дніпропетровського метрополітену стало головним будівництвом країни, на яке йшло особливе фінансування, до якого долучали кращих профільних спеціалістів із усієї держави.

Мешканці міста з обачністю дивилися на переритий центральний проспект і Привокзальну площу, знаючи, що це «свято» може скінчитися в будь-який момент. Але в останні дні грудня 1995 року багатостраждальна довгобудова була закінчена — перші шість станцій відчинили свої двері для пілотних пасажирів, якими стали, звісно, Леонід Кучма та Павло Лазаренко зі свитою.