Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

За місто!

Утім мешканці Дніпропетровська в дев’яності роки відпочивали не тільки на концертах та інших масових акціях. Більшість людей брала цей процес у власні руки. Наприклад, ще з радянських часів найпоширенішим місцем відпочинку містян були дачі. У сімдесятих-вісімдесятих Дніпропетровськ обріс кількома десятками, якщо не сотнями, дачних містечок. Кожен завод, установа чи профспілка давали своїм працівникам або членам невеличкі ділянки землі для вирощування їжі та побудови садиби.

Цей процес, хоч і в меншому масштабі, продовжився у дев’яності. Тільки для великої кількості мешканців Дніпропетровська дачі стали одним із способів вижити в той час, коли полиці магазинів пустували, а на виробництві перестали видавати зарплатню.

У теплі місяці, а це в наших широтах майже півроку, містяни щовихідних штурмували електрички та приміські автобуси, щоб дістатися на дачу. Дачні кооперативи облаштовувалися переважно біля річок та лісів, тому складнощі роботи на городі компенсувалися можливістю купатися, засмагати і дихати хвоєю.

Було три основних напрямки дачного туризму. Люди їхали на північний захід (на річку Оріль та Орільский ліс), на північний схід (річка Самара та Самарський ліс), а також на південь (обидва береги Дніпра).

Перші два напрямки були надпопулярними серед тих, хто не мав власних дач. На Орілі та Самарі за радянських часів було побудовано багато будинків відпочинку, санаторіїв і піонерських таборів. Вони радо відчиняли свої двері не тільки для працівників «материнських» підприємств, а і для усіх охочих. Проте більшість їхала на Оріль і Самару «дикуном», щоб скупатися, погуляти в лісі й відпочити від шуму великого міста.

Деякі великі підприємства і впливові установи мали власні рекреаційні об’єкти на берегах Чорного та Азовського морів. Зарплату могли перестати платити, проте профспілки продовжували справно видавати майже безкоштовні путівки.

Наприклад, батько в мене працював на Південмаші, і до 1996 року постійно отримував можливість відпочивати в Євпаторії. Ми з родиною двічі їздили в санаторій «Дніпро», і я сам тричі — у дитячий табір «Дружба». Останній взагалі був найбільш відомий і популярний в Дніпропетровську. Табір на Арабатській стрілці теж закарбувався в пам’яті: мілке і тепле Азовське море, хмари з комарів, газові вишки на горизонті, солоний-солоний Сиваш.

Бабуся так само могла отримати путівки на море. Це типова родинна історія літнього відпочинку у Дніпропетровську. Навіть в умовах економічної кризи та багаторічної невиплати зарплат майже всі кудись їздили і зазвичай — дуже надовго (десь до місяця).

КВН ДГУ

У дев’яностих роках КВН був головною розважальною передачею на пострадянському просторі. Це зараз випускники КВНу розбрелися по різних телеканалах, заснувавши десятки шоу та телесеріалів. А тоді альтернативою Маслякову були лише Євгеній Петросян та Реґіна Дубовіцкая.

КВН дев’яностих був великою мірою дніпропетровським. Команда ДГУ була однією з головних телевізійних зірок тих часів. Вона блискавично, сміливо, інтелектуально жартувала, робила не просто музичні номери, а справжні мюзикли, а також краще за всіх імпровізувала в конкурсі «Розминка». Імена Євгена Чепурняка, Володимира Кольцова, Євгена Гендіна, Яківа Мінасяна, Григорія Гельфера, Ігоря Бобрікова, Ірини Йолкіної, Владислава Шмідта та інших й досі пам’ятає більшість дніпропетровців. Деякі з цих персоналій і в наші дні залишаються на виду в межах міста, а в дев’яностих їх знала майже кожна людина на теренах колишнього Радянського Союзу.

У 1997 році команда КВН ДГУ представила на фестивалі «Голосящий КиВиН» музичний номер (точніше, вокально-кримінальну сюїту) «Сходка», у якій перетворила Пушкіна, Гоголя, Толстого та Достоєвського в злочинне угруповання, яке «жжет глаголом» та контролює душі народу Глядачі були ошелешені формою та змістом номера, а журі віддало дніпропетровцям головний приз — КіВіН у золотому. Відтоді про них почали говорити як про театр, а не як про команду КВН. Тим паче, що цей офіційний статус колектив отримав ще у 1994 році.

У новому тисячолітті театр також перетворився і на кабаре.

Кінотеатр «Родина»

У радянські часи кінотеатри «Родина» (в сенсі «Батьківщина») та «Панорама» були єдиними розважальними комплексами: за квитками завжди виникала черга завдовжки в кількасот метрів.

У перші роки незалежності популярність кінотеатрів сильно впала. Це пов’язано як із загальним економічним занепадом в державі, так і з появою великої кількості кінофільмів на телебаченні. На додачу, поява пунктів прокату відеокасет і розповсюдження відеомагнітофонів доклалися до занепаду кінатеатрів.