Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Звісно, нам дещо вдалося. Але набагато більше ми не змогли зробити.

Я згадував, що Дніпропетровськ міг стати українським аналогом міста Познань. Це великий промисловий та технологічний центр, де добре розвивається також сфера IT. В Америці подібним містом є Пітсбург, у Німеччині — Франкфурт, Дюссельдорф. Можливо, все це у нас ще попереду. Нарешті з’явився шанс, що ми почнемо рухатися правильною дорогою.

Віктор-Данді Борщенкотакож дав коментар щодо підсумків десятиліття у Дніпропетровську:

— Зі свого боку хочу сказати, що Дніпропетровськ у дев’яностих, коли місто «відкрили», став неймовірно вільним. Раніше того дуже бракувало. Ми були сповнені ідей та бажань їх утілювати. Проте в той період нам не вдалося змінити менталітет людей. Кажуть, що «у Львові пахне кавою, а у Дніпропетровську — грошима». У нас усе завжди буде зводитися до них, і в цьому наше прокляття.

Проте частина людей стала розвиватися, думати про якісь цінності, закони світобудови, зазирати в себе, широко дивитися по боках, аби зрозуміти, що можна змінити. І це на тому тлі, коли величезна кількість містян думала, де і що можна хапнути. У Дніпропетровську це проявлялося і досі проявляється набагато виразніше, ніж навіть у Києві чи будь-де.

У дев’яності роки я мріяв, що у Дніпропетровську колись відкриються клуби, де могли би виступати гурти різного рівня. І зараз у нас таких закладів багато. Я мріяв, що будуть магазини з якісним музичним обладнанням, — вони є. З цього погляду все збулося.

Про все інше не мені судити. Єдине, я думав, що люди будуть добріші.

Важко сказати, коли і чим скінчилася епоха дев’яностих саме у Дніпропетровську. В останні роки багато людей твердять, що вона досі триває. Усе більше у місті вбивств, пограбувань, різко виявилися економічні негаразди: почали закриватися чи переходити на неповний робочий тиждень промислові підприємства, деінде люди перестали отримувати вчасно зарплати. Прикметні риси дев’яностих і саме так вони запам’яталися тим, хто їх пережив.

Проте нині люди вже мають величезний досвід виживання, краще розуміють світ і процеси в ньому. Буде легше, і це завдяки тому досвіду, який ми отримали в ліхіє дев’яності. Саме він і є головним нашим надбанням, головною цінністю, яку ми винесли з того важкого десятиліття. Україна (і Дніпропетровськ із нею) вчиться жити в різні епохи, ми стаємо міцніші з кожним новим ударом. І навіть наш сьогоденний досвід надасть вагомі переваги нам самим у майбутньому, як досвід дев’яностих стає нам у пригоді зараз.

Потреба людей чимось пишатися зазвичай зростає у буремні роки, коли земля тікає з-під ніг і втрачені всі орієнтири. Дніпропетровськ ніколи не був центром Всесвіту. Великі події зазвичай оминали наше місто, а талановиті люди ставали визнаними геніями переважно після того, як полишили батьківщину, подавшись до столиць.

Проте дніпропетровці завжди знаходили, ким і чим можна пишатися. Особливо ця тенденція виявилася у дев’яностих роках, коли суворість реального життя з лишком компенсувалася телевізійною картинкою, вікном у великий світ, який нарешті перестав бути обмежений кордонами Радянського Союзу.

Готуючи матеріал для глави, я звернувся до друзів у фейсбуку з проханням нагадати події, реалії та особистостей, яким ми, дніпропетровці, пишалися в дев’яності. Спектр пропозицій був настільки широкий та безсистемний, що я вирішив замість зв’язного тексту зробити глосарій. Уже в процесі написання я зрозумів, що він перетнув межі теми «наша гордість» (початкова назва цього розділу) і став малою енциклопедією місцевих реалій у ліхіх дев’яностих.

Автовокзал

До середини дев’яностих років Дніпропетровськ не мав головного автовокзалу. Кілька автостанцій були розкидані по всьому місту, але ще з радянських часів наявні проекти розробки єдиного транспортного вузла, який поєднував би залізничний, автобусний, водний і повітряний транспорт. У вісімдесятих неподалік від залізничного вокзалу почалося будівництво нового пасажирського річкового порту, а також величезного автовокзалу.

У перші роки незалежності автовокзал активно зводилися під патронатом «хазяїна області» Павла Лазаренко. Зрештою у 1993 році була введена в експлуатацію величезна багатоповерхова будівля, зроблена за принципом аеропорту: автобуси прибували на перший поверх, а відбували з другого. Це мав бути одночасно вокзал, готель і торговельний центр, однак усі дев’яності роки гігантська будівля стояла ледь заповнена на третину. Поодинокі люди відчували себе в гігантській порожній споруді некомфортно, а всередині постійно вешталися маргінали. Навіть у наші часи центральний дніпропетровський автовокзал здається дикою сумішшю капіталізму та совка.