Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Популярність Що? Де? Коли? на межі вісімдесятих та дев’яностих була шалена. У клубі було двадцять чотири людини (чотири команди), які тренувалися раз на два тижні, а щомісяця ми влаштовували показові ігри. Збирався повний зал Будинку вчених. Люди з радістю платили один карбованець за вхід на ці інтелектуальні вистави.

Ми були сповнені ентузіазму. Нарешті наше місто відкрили. Це важко уявити, але закритий статус Дніпропетровська впливав на все життя в місті. Наприклад, на сцену не можна було виходити в джинсах, були негласні заборони на якісь окремі теми в питаннях. А тепер усі перепони щезли, і це відкрило для нас, особливо, для керівництва, великі перспективи.

Наприклад, за три роки ми п’ять разів їздили в Болгарію, де змагалися з місцевими командами. Болгари також приїжджали до нас, що було неймовірно! Ми грали, уявіть собі, на арені цирку! У паузах між питаннями відбувалися виступи слонів, проводила дефіле своєї продукції трикотажна фабрика «Дніпрянка», навіть виступала команда КВН ДГУ, із якою ми тоді дуже товаришували. Зал був повний! Перекупники примудрялися придбати квитки за півтора карбованця і перепродати за 25! Щодня у житті було щось нове. З’явилися небачені горизонти та бажання їх долати. Єдине, з чим виникали проблеми, так це з роботою. Заводи дихали на ладан, усюди — скорочення, мало де стабільно платили. Звісно, про мене були високої думки і звільняти не збиралися, проте спочатку перемістили в архів, потім — у художники. Я зрозуміла, що працювати за фахом «технологія машин і механізмів» я точно не буду, тому на четвертому курсі кинула навчання. Тоді мені зателефонували з подачі когось із членів нашого клубу, здається, Олександра Рубіна, і запросили спробувати себе в місцевій газеті «ВЛД-Пресс Торговьій дом». Я мала там створювати конкурси, чим займалася вже давно, ще з вісімдесятих.

Це сталося, здається, у 1995 році — у газеті мені неймовірно сподобалося. Взагалі, друга половина дев’яностих була золотим часом для мене і для багатьох в моєму оточенні. У газеті була величезна, як мені тоді здавалося, платня. Приватне видання братів Дубінських (відомі в той час дніпропетровські бізнесмени) мало змогу платити авторам нормальні гроші та винаймати чудовий офіс у центральній частині міста. На піку популярності наклад газети становив 85 тисяч, при тому що «Наше місто», інша дуже популярна газета в Дніпропетровську, мала 15.

Річ у тім, що всі матеріали в «Торговом доме» були авторськими. Навіть рецензії на фільми ми писали самі, причому текст мав обов’язково бути маленьким, містким і з гумором. В ідеалі, читачі повинні були цитувати наші слова в розмовах з друзями.

У нас був чудовий авторський склад. Наприклад, у газеті працював, напевно, наймайстерніший дніпропетровський журналіст Олександр Хургін, який, серед іншого, співпрацював з найбільшими виданнями СРСР і Росії, писав книжки, отримував міжнародні премії. Керував «Торговим домом» Віктор Мачула, він єдиний у всій редакції мав журналістську освіту.

Поступово в мене в газеті з’являлося дедалі більше роботи. Наприклад, я вела дитячу сторінку — «ВЛДшку». Її символом був однойменний персонаж, якому я вигадувала біографію та якісь репліки. Мені навіть надсилали листа з подяками: наприклад, одна мама написала, що після слів Влдшки «стало холодно, піду вип’ю своїх улюблених молочних пінок», її дитина перестала вертіти носом від теплого молока з пінкою. Тобто діти насправді вірили в цю істоту, читали зроблену для них сторінку та сприймали її всерйоз.

Я вже згадувала, що газета була авторською, тому ми заохочували позаштатних працівників писати. На сторінках «Торгового дома» вели свої рубрики багато наших знайомих. Та сама Марина Білоцерківська, вона писала огляди пісень. Гравець у Що? Де? Коли? Олег Фастівський наприкінці дев’яностих взагалі став нашим головним редактором.

Звісно, більшість матеріалів писав сам, колектив газети. А ми тоді були дуже плідними людьми, тому часто використовували різні псевдоніми, щоб на одній шпальті не з’явилося двох текстів під одним іменем. Наприклад, ми з Мариною підписувалися Людмила Шляхова та Евгения Ардова, тобто персонажами нашої книги. Тимур Желдак мав псевдо Братишка Таймер. Ще я використовувала жартівливе альтернативне ім’я Оба Лазановы, досі вважаю його дуже кумедним.

Взагалі, гумор був нашою фішкою, і читачам це дуже подобалося. Опосередкований доказ цього нам надіслали з якогось російського міста, де місцева газета банально відсканувала цілу нашу шпальту і надрукувала без жодних змін.