Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Коли я став вільним, мій знайомий Діма Баєв, власник музичного магазину «Індіґо», вирішив зробити якусь невеличку програму про гурт «Ток» і запросив мене виступити ведучим. Зрозуміло, програма пройшла повз широкий загал, але це був мій дебют на телебаченні. Уже пізніше я абсолютно випадково познайомився з музикантом Євгеном Вагнером, який працював помічником режисера на «ІнТВ», одному з двох перших приватних телеканалів у Дніпропетровську. Вагнер запропонував мені стати музичним редактором. Це був січень 1993 року.

Тоді на харківському «Тонісі», який транслювали у нас, я побачив музичну програму «Під Веселим Роджером»; вів її Тарас-Прибамбас. Він був надміру вульгарний, розв’язний, сам собі крутий. Я зрозумів, що можна зробити інакше — без пафосу та самолюбства. Телеканалу ідея сподобалася, залишилося лише вигадати назву моєму дітищу. Вагнер сказав: «Ти ж Данді, нехай буде „Крокодил“: у цьому слові є корінь -рок-».

Я все ще працював музичним редактором на каналі, водночас творив свою програму. Отримував усього-навсього сорок доларів на місяць, та був щасливий від того, що робив. Програму я творив не за передертими з «MTV» стандартними шаблонами, а по-своєму: розповідав про колективи, зокрема про дніпропетровські гурти, запрошував їх на інтерв’ю, показував новинки, відкриваючи нові обличчя. Був чудовий час, і можна було творити, ніхто мене не контролював.

Програму поставили до ефіру десь об одинадцятій вечора, вона була розрахована на субкультурну аудиторію. Інколи могли показати ще пізніше, проте багато людей чекали її навіть до першої ночі (щира правда — М.Б.).

Зі супутника я записував кліпи фірмових гуртів, живі виступи рок-монстрів і новачків, а потім показував найкращі епізоди з них частинами у «Крокодилі». Інтернету тоді не було, мені допомагали консультаціями меломани, багато чого сам знав, купував газети, журнали.

Популярність на телебаченні дозволяла мені трохи заробляти на стороні. Наприклад, якось до мене звернулася пара та запросила провести весілля. Я зголосився, хоча раніше такого досвіду не мав. Але що то було за свято! Виявилося, що хлопець — із кримінального світу, і всі його гості були... дуже специфічні. Дивуюся, як вони стріляти тоді не почали.

У перерві я підійшов до нареченої:

— Чого ви мене не попередили? Це ж бандити!

— Не переймайся, то — братва!

Потім кожен гість намагався затягти мене в машину, щоб похвалитися стереосистемою:

— Ти ж на музиці розумієшся, послухай! Кльово, так?

У такий момент завжди підходив хтось інший зі словами:

— Та у нього — лайно, а не звук! Ходи до мене, я тобі поставлю музон!

Звісно, я кожному казав, що в нього найкраща система. Зараз згадую з посмішкою.

Не без моєї допомоги рок-рух у Дніпропетровську став розвиватися: почалися численні фестивалі та сольні концерти. Знайомі запросили мене в гурт «Асмодей», який грав, точніше, ревів у стилях death-metal, trash-metal — це було тоді дуже популярно. Ми з моїм другом-басистом Костею прийшли в цей колектив, і, маючи професійний базис, стали їм пропонувати свої варіанти аранжування. Музика стала мелодичнішою — Льова Мадамінов, соліст, гарчав, а ми, музиканти, робили мелодику.

Льова був знайомий з культовим московським рокером Павуком, лідером «Коррозии металла» і президентом московської «Корпорации Тяжелого Рока». Ми стали їхніми побратимами у Дніпропетровську: вони надсилали журнали, бандани, брутальні чорні футболки, балахони... Левко, до речі, відкрив крамницю і торгував субкультурною атрибутикою. З того й жив.

Я регулярно брав інтерв’ю у Льови для своєї програми, розповідав про «Асоціацію важкого року Дніпропетровська», яку він очолював, звертався до нього в кадрі та на людях виключно «Пане президенте», але на репетиціях ми були просто друзяками. Ми організували та якісно знято кількома камерами знакові фестивалі під егідою «Асоціації важкого року» із назвою «Важкий синдром».

З «Асмодеєм» нас запрошували на різні фестивалі, зокрема на «Рок-н-рол Таврійський» в Нову Каховку. Його президентом залишається Сергій Цигіпа, легендарна особистість. Я взяв у нашу поїздку на фест оператора з камерою, і ми створили цілий фільм у стилі Beatles. Показували, як ми їдемо, як виходимо на зупинках, як реагують на наш зовнішній вигляд місцеві, потім гульбан у готелі, виступ, фанаток тощо. Це було відверто і весело.

У якийсь момент почалися ревнощі — Льова гостро переживав, що люди сприймають «Асмодей» як гурт Данді. Так не мало бути, врешті це було його дітище. Ми з Костею вимушені були піти, а через півроку колектив розпався, на жаль. Хоча медіа-підтримку я не згорнув і далі допомагав уже як однодумець.