Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Фестиваль пройшов на ура, народ вимагав ще.

Але вже у травні 1987 року мене призвали до лав армії. А перед цим я вже потоваришував з музикантами гурту «Карнавал». Вони якось виступали в Дніпропетровську на стадіоні «Метеор», а я просто на хвилі спільних вподобань познайомився. І тоді саксофоніст Валентин Іллєнко сказав: «Навіщо тобі йти в армію? Будь нашим підмінним ударником, будемо їздити з гастролями по всій країні й ніхто тебе не знайде?»

Я так захопився ідеєю — це ж був «Карнавал»! Але мене відмовив один відомий рок-музикант, лідер гурту «Сад» Сергій Решетніков. На його переконання, служити треба обов’язково! Щоб себе перевірити. Бо армія — це яма з лайном, у яку тебе кидають: якщо ти випливеш із неї, якщо будеш борсатися з усіх сил, то все в тебе в житті вдасться. А якщо складеш лапки та впадеш на дно, то все — ти слабак. Я був дуже вражений, і тому кинув собі виклик — пішов в армію.

Тоді я потрапив у Москву, у Лєфортово, у перший оперативний полк особливого призначення дивізії імені Дзержинського, колишній перший полк дивізії НКВС. Дніпропетровці там вже років 15 вважалися «блатними» та служили при штабі, що запропонували і мені. Та я захотів в оркестр. Утім я ніколи не грав на духових інструментах і не мав музичної освіти, тому потрапив на півроку пекла у звичайну оперативну роту.

Увесь проведений там час я шукав можливості вийти на оркестр. Знайшов двох земляків і через них знову потрапив на прослуховування — дали другий шанс. Це був тромбон, і я мусив навчитися на ньому грати. А в оркестрі була найгірша дідівщина у всій військовій частині. «Або дудка в зубах, або ганчір’я в руках», — ганяли мене по-страшному. За шість місяців я вивчив норму, яку досвідчений тромбоніст має зробити за рік. Діди перевіряли мої досягнення жорстко: я грав на пам’ять марші, і варто було помилитися принаймні в одній ноті, як доводилося вимивати всю казарму.

Ця школа зробила з мене справжнього музиканта, навчила грамоті та аранжування, а це дуже допомогло в подальшій діяльності.

Восени 88-го зразу після участі у параді на Червоній площі нас відправили в Азербайджан, де починалися криваві події — фактично, війна. Але я навіть там займався культурною діяльністю: організовував із місцевими музикантами новорічні танці для солдатів та жінок Баку. Якось під час бойового патрулювання ми знайшли музичний магазин. В охопленому протистоянням радянському місті продавали небачені в Дніпропетровську платівки рок-гуртів, зокрема іноземних. А ще там були музичні інструменти! Я позичив грошей в офіцерів та придбав бас-гітару. Навіть із війни я привіз інструмент!

Коли вичерпався час служби, мені пропонували залишитися в Москві, проте я вирішив повертатися до своїх друзів-музикантів. В останні три дні в Москві встиг купити два радянських електронних барабани — це були перші такі інструменти в нашому місті.

Коли повернувся, то грав і рок для душі, і попсу — треба ж було якось заробляти гроші. У вільний час випадково зайшов у відео-салон, поруч із яким хтось награвав мелодію. Не втримався і пішов на звук — так я познайомився з гуртом «Австралія». Ударник там був очевидно менш майстерний, аніж я, але пісні вони грали симпатичні. Мене запросили — я погодився і не пожалкував.

Щойно повернувшись із армії, пензлював Дніпропетровськом, як ходили влітку в Москві: у шортах, зроблених із обірваних трохи вище коліна джинсів, білих кросівках, із рюкзаком, а інколи — у ковбойських чоботях з гострими носами та в косухє. Мене швидко вирахували неформали та запросили на тусовку в «Карабах». Кава там коштувала 15 копійок, бутерброд — 30. Ми брали їх та йшли тусуватися на вулицю до підвіконня або на бульвар через дорогу.

На «Карабаху» тоді збиралися всі неформали: хіпі, рокери, панки, а також музиканти, художники, поети. Назву тусовка отримала від Ігоря Нагорного, відомого тоді місцевого музиканта. Саме він почав влаштовувати зустрічі в кафе. Наприкінці вісімдесятих на слуху був конфлікт на Кавказі, і коли хтось казав «Нагорний», усі автоматично випалювали «Карабах».

Звісно, ці збори дуже не подобалися дніпропетровським пацанам, кого вже тоді стали називати гопниками. Час від часу вони нападали на тусовку, прискіпувалися до незрозумілих для них людей, інколи траплялися бійки. Ніколи не забуду свою першу зустріч із ними. Ми з тусовою дівчиною сиділи на бульварі і побачили, як до нас наближається зграя агресивних молодиків. «Треба забиратися», — сказав я, але знайома заспокоїла мене словами, які я вже ніколи не забуду: «Мисливці спочатку сполохують очерет, а потім стріляють по качкам, які розлітаються». Так само відбувалося й у нас: варто було злякатися та побігти, і гопники обов’язково наздоганяли й били. А тих, хто втримався й залишився на місці, частіше не помічали та не чіпали.