Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Потім частина гопоти приєдналася до наших лав. Їм було цікаво те, чим ми займаємося. Це було чимось новим, невідомим, а таке завжди вабило людей. Хтось ішов до нас через гарних дівчат. Так у «Карабаху» з’явилася власна охорона; вони навіть билися зі своїми колишніми товаришами, аби ті не чіпали тусерів.

А ще у «Карабаху» був свій телефонний канал, своєрідний чат. Про це мало хто знає, але з будь-якого таксофона можна було безкоштовно набрати номер і потрапити на спільну лінію. Усі знали одне одного за прізвиськами, під якими ми представлялися в «Карабаху». Через цей канал ми, наприклад, дізнавалися про останні новини та про місця зустрічей і тусовок. «Хто на лінії? Що нового?» Мене знали як Данді.

Це кумедна історія. Коли я тільки-но повернувся з армії, ішов проспектом із друзями. Весь такий модний, по-столичному одягнений, а на голові армійська панама з широкими крисами. Тоді в кінотеатрах хітом був фільм «Данді на прізвисько Крокодил». І от якийсь маленький хлопчик, побачивши мене в капелюсі, закричав: «Мамо, мамо! Поглянь — Крокодил Данді!» Усі друзі подивилися на мене іншими очима: «А й справді схожий!» Так я й отримав своє друге ім’я.

Повернімося до «Австралії». Коли я познайомився з музикантами, їхній гурт ще носив назву «Башня ветров», але недовго. Після оркестру я розумівся на аранжуваннях і порадив їм деякі речі. Тоді їхній барабанщик саме збирався перейти у вокалісти, і мене запросили на його місце.

Це був найщасливіший період мого життя. Ми проводили репетиції, грали та жили, як одна родина. Ми зустрічалися з дівчатами, які також поміж собою потоваришували.

Потім абсолютно випадково нас запросили в клуб залізничників. Я обійняв там посаду заступника директора і художнього керівника, тож влаштував хлопців також: кого викладачем гітари, кого двірником, кого в гардероб. Гроші були невеликі, але ми шабашили, підробляли.

Коли в Дніпропетровську в ПК Карла Лібкнехта проводили великий рок-фестиваль, у нас вже була повноцінна програма у стилі ґлем-рок. Ми вискочили на сцену в яскравих костюмах, із якимись начісуваннями на волоссі, та головне — ми мали дуже мелодичні хітові пісні. Писали їх переважно із гітаристом Євгеном Марковим, як Леннон і Маккартні. Він приносив якусь чернетку, а я знав, як її опрацювати, десь правив тексти, десь пропонував мелодію. У цьому поєдналися моя освіченість та його талант, хоча і я, напевно, не бездарний. І ці пісні з нас сипалися, як горох, адже ми були на куражі.

Глядачам фестивалів наші енергійні та яскраві виступи були до смаку, а ми відчули перший успіх. Про нас казали, що нарешті у «Току» з’явився гідний конкурент. З кожним наступним фестивалем ми ставали все популярнішими. Я навіть знайшов продюсера — серйозну людину з кримінальними грошима, який готовий був вкластися в нас. Проте саме в цей час у гурті почався розкол. Спочатку стався конфлікт, коли гітарист Євген Марков через викликане сторонніми факторами непорозуміння поставив перед колективом ультиматум: залишається або він, або басист Костя. За товариша вступився лише я. Але на голосуванні двоє з трьох обрали «Марека», адже він автор пісень. А потім нас полишив гітарист Андрій Гарькавий. Його батьки, військові, викликали хлопця на Кавказ, де самі служили. Я запропонував взяти на його місце Андрія Карачуна із яким познайомився після повернення з армії. Усі були проти кандидатури, бо він славився любов’ю до алкоголю. Я хвилювався, що Андрій зіп’ється без творчості, і запросив його до нас, беручи відповідальність на себе.

Відбулося очікуване: музиканти почали ходити з ним на пиво перед репетиціями. Андрій був трохи старший і постійно підбурював хлопців проти мене, мовляв, а чому він нам вказує? Далі — гірше. Він сп’яну на Восьме березня образив прибиральницю клубу залізничників, а потім міцно вилаяв директорку, Ніну Сергіївну, чуйну і вельми порядну жінку. Нас вигнали з роботи і ми втратили репетиційну базу.

Тоді Карачун запропонував вихід: гурт міг отримати базу в філармонії (його давня мрія), але для цього потрібно було взяти барабанщика з тамтешнього ансамблю «Водограй», Андрієвого товариша. І ті люди, які лише кілька тижнів тому на моєму дні народження казали, що Данді зробив із них справжній гурт, вивів із підвалу у зірки фестивалів, тепер за моєю спиною збиралися мене зрадити. Що, власне, і сталося. Добре, що я не встиг підписати контракт із кримінальним покровителем.

Звісно, скоро вони розвалилися, записавши лише кілька пісень. Потім роками ховали свої очі від мене. Бог їм суддя. Я давно простив, адже дуже любив їх.