Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

У дев’яностих я ще почав підробляти на радіо «Прем’єр», вів нічний ефір. Ставив музику, пропонував людям, які телефонували, розповідати відверті речі. Основний меседж звучав: «Ніч — чарівний і магічний час. У вас є можливість, залишаючись за кадром, поділитися з усіма слухачами або своїми вдалими вчинками та досвідом, або навпаки, чимось таким, чого слід уникнути. Я лише можу надати вам цю можливість!» Люди розповідали таке, що навіть матерям своїм не довірили би.

П’ятнадцятого січня 1997 року я сидів в нічному ефірі на радіо та подивився на своє відображення на дзеркальному боці компакт-диска, а там зібране в косу довге волосся, бейсболка. Тоді зрозумів, що треба щось змінювати.

Зі мною тоді на радіо працювала Ольга Волкова, вона й сказала золоті слова: «Добре жінці! Їй, щоб кардинально змінити життя, треба лише поміняти коханця та обрізати волосся».

Я повернувся додому, дав дружині ножиці, вказав на косу: «Ріж!» Ми випили коктейль «текіла-бум». Зазвичай це текіла зі спрайтом, але у нас у ті часи замість текіли вживали горілку. Ця суміш знала, що робить! Дружина зі сльозами відрізала 85 сантиметрів волосся та сім з половиною років піклування про нього.

Коса, до речі, досі збереглася. Свого часу мені пропонував за неї 500 баксів один багатій — хотів зробити накладне волосся для жінки. Але хлопці сказали, що краще її віддати в майбутній музей рок-н-ролу. Усе ж реліквія свого часу! У моєї доньки волосся вже довше, проте раніше вона постійно порівнювала свою косу з батьківською.

Програма «Крокодил» існувала до кінця дев’яностих, допоки на телеканал не прийшло нове керівництво. Воно вирішило позбутися багатьох цікавих проектів, щоб заробляти якомога більше грошей. І мені так само запропонували, або йти з каналу, або почати приносити прибуток. Я став робити рекламно-розважальну передачу «Денді», але навіть у кадрі в ній не з’являвся, щоб мене, Данді, не асоціювали з чуваком, який тупо заробляє гроші. Програму я робив проти волі, утім став заробляти більше і здобув чималий досвід.

Коли я вже став головним редактором одного з провідних дніпропетровських телеканалів, колежанка сказала, що багато людей досі сприймають мене як Данді, і це може заважати кар’єрному зростанню. Так, я вже давно не той молодий та веселий хлопчина, який за сорок баксів на місяць мав змогу робити щось важливе для свого покоління. Але чимало колишніх тусовщиків «Карабаху» сьогодні стали успішними митцями, музикантами, бізнесменами. І я радий за них. Мені нема чого соромитися, адже я завжди був чесний та робив те, що вважав важливим і корисним. Те, що підказувала душа. За це мене поважали і бандити, і музиканти, і можновладці. Але я ж не долар, щоб усім подобатися. Ми мудрішаємо, навчаємо і навчаємось, але суть не змінюється. І рік тому я зібрав черговий колектив та назвав його «Стара школа». Найкраща назва для проекту мого покоління.

Оксана Балазанова

(журналіст, гравець в інтелектуальні ігри):

— Після школи я зразу пішла працювати — родина в мене велика, тому рідним потрібна була допомога. Підробляла на пошті та в інших місцях, аж поки не потрапила на тепловозоремонтний завод, де застрягла на цілих чотирнадцять років. Була копіювальником — робила креслення. Потім підросла до конструктора, далі — технолога другої категорії. Мій начальник якимсь чином розгледів в мені розумну людину та запропонував вступити нарешті на навчання у Дніпропетровський металургійний інститут. Життя було інтенсивне: удень завод, увечері навчання. Друзів не мала через особливості характеру — я ж-бо флегмат, до того ж замкнений, тож спілкуватися з іншими таким важко.

А у 84 році я побачила в газеті оголошення, що міський клуб «Що? Де? Коли?» оголошує набір. Звісно, я тоді дивилася по телевізору цю гру, і мені дуже кортіло туди потрапити.

Відбір проводили Борис Бородін, Ян Валєтов, Олександр Рубін та Олександр Кармазін. Вони на той момент уже встигли побувати в Москві у телеклубі у складі дніпропетровської шістки, тому всі горіли ідеєю створити власний клуб у Дніпропетровську. Збори відбувалися у Палаці студентів; як зараз пам’ятаю, зібралося 73 кандидати. На цьому тлі такій, як я, було складно вирізнитися. Звісно, вдавала якісь версії, але дуже тихо, і мене чула тільки моя майбутня краща подруга Марина Білоцерківська. Вона озвучувала вголос як свої думки, так і мої. Марину в клуб взяли, а мене — ні.

Я страшенно засмутилася і потім цілий рік тероризувала ЩДК своїми питаннями. Мені хотілося мати хоча б якесь відношення до гри. Наступного року я знову спробувала себе на відборі, та цього разу вдало його пройшла. Потім усі жартували, що мене взяли в клуб тільки через те, що більше не хотіли відповідати на мої питання.