Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Хоча мене на вулицях не впізнавали. Зірками були активніші гравці, наприклад, Сергій Антоненко, Євген Ільїн, Марина Білоцерківська. На нас із Володею Корном рідко звертали увагу. Якось я їхала в трамваї, і контролерка, проходячи повз мене, зробила вигляд, ніби впізнає моє обличчя, але не може зрозуміти, звідки саме. Врешті вона подумала, що я просто вже платила за проїзд, і пішла далі. Така от обмежена слава.

Хоча самі інтелектуальні ігри в дев’яностих були надпопулярні не тільки серед учасників, а й серед глядачів. Напевно, люди намагалися реалізувати себе там, бо в той час існувало мало можливостей для втілення амбіцій. Усі працювали на роботі, яка була, а не про яку мріяли. У побуті, економіці та політиці — жах, та й годі! А клуб чи телевізор міг стати тим, що принесе справжнє задоволення та розуміння своєї значимості, навіть коли ти просто даєш правильну відповідь на питання на секунду раніше, ніж знавці. Згодом, коли економіка пішла вгору, коли з’явилося набагато більше можливостей і набагато більше цікавих телешоу, популярність Що? Де? Коли? та брейн-рингу пішла на спад. І це закономірно — дев’яності скінчилися.

Максимально наочно побачити результати дев’яностих у Дніпропетровську можна лише в одному місці — на алеях Запорізького кладовища, головного цвинтаря нашого міста. Герої епохи поховані переважно на головній алеї та відгалуженнях від неї. Молоді ще, гарні обличчя. Проте вам навряд чи хотілося би зустрітися з ними за життя. Це кримінальна еліта Дніпропетровська, люди, які спалахнули, утім швидко згоріли в розрідженій атмосфері бандитизму і накопичення капіталу.

Вони поховані у тому ж стилі, у якому жили: у могилах з кітчевими, абсолютно недолугими надгробками. З них на нас дивляться чоловіки в золотих ланцюгах та малинових костюмах, жінки в розкішних сукнях. Зазвичай ці зображення виконані максимально реалістично, з усіма деталями перенесені з прижиттєвих фотографій. Герой дев’яностих стоїть з бокалом в руці та пляшкою дорогого алкоголю на столі чи навіть поклавши руку на кузов шестисотого «Мерседеса», який тоді був головним символом успіху.

Десятки подібних плит зливаються в один символічний надгробок цілій епосі — «ліхім дев’яностим» у Дніпропетровську і загалом Україні. Так, долю нашого міста неможливо відділити від долі держави. Очевидно, Дніпропетровськ у дев’яності розвивався паралельно з політичними, економічними та суспільними процесами всієї країни, тому результати буремного десятиліття варто розглядати, насамперед, через призму долі України.

З цим погоджується й один із героїв цього видання, письменник та бізнесмен Ян Валєтов: — Напевно, усе могло статися по-іншому, якби не ці роки селекції, негативної селекції. Ніхто й ніколи не приходить у владу, щоб зробити добре країні — усі завжди йдуть туди, щоб зробити добре собі, а це дуже різні речі. Є радянський вислів, який мене дратує: «Спочатку думай про Батьківщину, а потім про себе». Держава, яка існує виключно заради функціонування самої себе — погана держава. Вона має існувати, щоб добре було нам. Цього не вдалося, тому не вдалося зробити з Дніпропетровська те, що ми могли.

Я 25 років не був у Польщі. На межі вісімдесятих та дев’яностих років ми стартували з нею приблизно в однакових умовах. Там вже не було акценту на розвиток промисловості, зате існували ринки, якісь сумнівні люди. Уся країна кудись бігла, щось продавала і якось виживала. А зараз я потрапив туди після великої перерви і побачив, що хлопці 25 років йшли правильним шляхом, на відміну від тебе. І якби ми з самого початку позиціонували себе як частина Європи, а не намагалися тягнутися за звичним нам соціалізмом і «російським світом», Дніпропетровськ був би зовсім іншим. Краковом він, звісно, не став би, проте Познанню, найбільшим у Польщі центром бізнесу та технологій, — так. Ми вибрали зовсім інші вектори і зрештою не стали ані частиною Європи, ані частиною Росії чи Азії в цілому. Ми зависли десь посередині, ставши дивною прокладкою. Нас можна порівняти з розчепіреною коровою в літаку з фільму «Особливості національного полювання».

Дніпропетровськ — великий культурний і технічний центр. У нас готували кадри для військових заводів, металургійної галузі та гірничої справи. Ми постачали людей всьому Сходу України та промисловому Радянському Союзу в цілому. Вузи, заводи, інтелігенція, проектні інститути, — усе це ми могли зберегти, що дало б нам зараз можливість вирости, якщо не в Кремнієву долину, то принаймні у великий технологічний парк. У нас в місті було сто десять фабрик та заводів. Якби їх переробили, модернізували, поставили нове обладнання, а не вгробили, то все було б інакше. Для цього ми мали змінити ментальність людей, а вона залишається незмінною тисячі років, з самого початку історії. Тому я і згадав негативну селекцію. Людський фактор зробив із Дніпропетровська те, чим він є зараз.