Згодом у Дніпропетровську з’явилася харківська газета «Теленеделя». Це був дайджест найцікавішого, однак, звісно, набагато нижчої якості, ніж у «Торговом доме». «Теленеделя» стала стрімко завойовувати ринок, викуповуючи інші газети. А ми в той час вже пережили пік популярності, наклади потрохи стали спадати, ще й у засновників почалися фінансові проблеми.
Гроші диктували свої закони. У нас стала знижуватися зарплата, зменшився штат, редакція переїхала в гірше приміщення. Додав проблем перехід кількох сторінок «Торгового дома» на повнокольоровий друк, що серйозно вплинуло на собівартість. Також завдяки духовним пошукам головного редактора в нашій розважальній за задумом газеті почали з’являтися матеріали на тему православ’я. Це здавалося дуже недоречним поряд із відверто рекламним чи гостро глумливими статтями і негативно вплинуло на кількість читачів, додало цвях чи два у нашу труну.
Врешті Мачула продав свою частку акцій газеті «Теленеделя». Нові власники дали нам шанс вижити, сказавши, що у «Торгового дома» є рік, щоб вийти на собівартість — у такому разі газета продовжить існування. Тоді головним редактором у нас був вже Олег Фастівський, а всього в колективі залишилося шестеро людей.
Ми старалися, як могли. Кольоровими залишили тільки внутрішній розворот і обкладинку. Наклад газети був уже відносно невеличкий, тисяч 10 примірників. «Теленеделя», звісно, з’їла серйозну частку аудиторії, тих людей, яким було все одно, чи будуть тексти авторськими, а чи просто однаковим для всіх міст безлицим дайджестом.
Врешті ми вийшли на нуль, але нас все-таки закрили. Власники вирішили, що немає сенсу тримати повноцінну газету, грошей із цього не заробиш. Лише коректор та політичний оглядач з нашого штату отримали подальші пропозиції роботи. Було страшенно шкода редакцію настільки високого рівня, але ринок є ринок. Нічого не вдієш.
У дев’яностих ми постійно з’являлися на телебаченні, граючи в брейн-ринг. Взагалі саму цю назву придумав саме наш клуб, ще тоді, коли ми товаришували з болгарами. Нам захотілося створити гру, у якій одночасно можуть брати участь одразу кілька команд. Ми розробили її правила та назвали брейн-рингом. По суті, це спортивне Що? Де? Коли?, коли в одному залі на одні й ті самі питання відповідає обмежена лише розмірами приміщення кількість команд.
Ворошилов взяв назву та почав експериментувати з формою. Саме він придумав головну фішку гри — кнопки на столах команд-суперниць. Врешті з’явилася телевізійна гра, яку всі й знають під брендом «Брейн-ринг». Ми там швидко стали зірками. Ба більш, стараннями Олександра Рубіна, який став президентом дніпропетровського клубу «Що? Де? Коли?» після еміграції Бориса Бородіна в Нову Зеландію, ми стали організаційною командою шоу.
Формат гри та місце проведення зйомок постійно змінювалися, аж поки не була знайдена сімнадцята, найбільша студія телецентру «Останкіно». Побудовані там трибуни могли вмістити півтори тисячі глядачів, але часто набивалося вдвічі більше. Вони сиділи поміж гравцями команд, у проходах, на сходинках, інколи прямо на ігровому майданчику.
Атмосфера була неймовірна. Перед кожною грою різні люди, зокрема Ігор Кондратюк, намагалися завезти зал. Назавжди запам’ятала, як був влаштований аукціон, на якому продавався один капець Олександра Друзя, якого той забув у готелі на виїзному турнірі. Її купив гравець, здається, вірменської команди. І яким великим було здивування, коли наступним лотом на продаж виставили другий капець Друзя. Подібний тім-білдинг заводив публіку, об’єднував її в єдиний організм. Ніколи більше нічого такого не бачила.
Жодного разу не було національних конфліктів між гравцями. Ба більше, коли до хлопців із азербайджанської команди вже після зйомок пристали якісь молодики, решта (зокрема і вірменська команда!), прикриваючи їх своїми спинами, довезли неушкодженими на тролейбусі до готелю.
Ми їздили на зйомки, здається, п’ять чи шість разів — грали постійно, були однією з найбільш успішних і відомих команд. Хоча стати чемпіонами було дуже складно. Кілька разів ми зупинялися на стадії фіналу. Здавалося, що над нами тяжіє лиха доля.
Зате коли ми нарешті перемогли, у студії була настільки заведена атмосфера, настільки всі за нас вболівали, що ледве не задушили в обіймах.
Ми через газету «Торговьій дом» всіляко підігрівали популярність до брейн-рингу та власної команди: друкували звіти, якісь історії зі зйомок, інтерв’ю з гравцями. Я навіть зробила жартівливу розмову з самою собою. Протягом двох-трьох років саме наша редакція допомагала виходити у світ унікальному виданню — дітищу нині покійного Юри Хайчіна, журналу «Гра» для шанувальників КВН і Що? Де? Коли?.
Читать дальше