Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Можна сказати, що спадкоємцем «Громади» у великій українській політиці стала партія «Батьківщина». Її у 1999-му році заснували Юлія Тимошенко, Олександр Турчинов та інші депутати, які вийшли зі складу лазаренківської партії. Власне, у перші роки «Батьківщину» ніхто й не відділяв від «Громади», вважаючи її новою інкарнацією старого політичного проекту.

Нині громадівці розбіглися по іншим партіях, але частина з них досі зберігає або принаймні довго зберігала вірність колишньому шефу.

Величезне питання, який фінансовий статок залишив по собі Лазаренко після арешту в США. Наприкінці дев’яностих у Дніпропетровську говорили, що йому «належить весь проспект Карла Маркса» — центральна вулиця міста, з численною кількістю елітних магазинів і готелів.

Колишній соратник Лазаренка, Петро Кириченко, розповідав, що «хазяїн області» силоміць змушував місцевих бізнесменів брати себе в долю. Згідно з ним, Павло Лазаренко брав 50 відсотків від прибутків кожного більш-менш помітного дніпропетровського бізнесу. Згодом тим самим, тільки в межах всієї України, буде займатися Олександр Янукович, але на межі століть такі неофіційні податки здавалися чимось надзвичайним. Утім вибору не було, тому бізнесмени йшли на ці витрати заради можливості працювати в регіоні взагалі.

З ослабленням позицій американського бранця в місті та області, його активи потрохи переходили новим господарям. Серед них особливо виділялися бізнесмени, пов’язані з групою «Приват» Ігоря Коломойського: Геннадій Корбан і Геннадій Аксельрод. Але Павло Лазаренко, навіть будучи ув’язненим, не лінувався захищати свої інтереси. Замахи на власне життя та вбивство Аксельрода в 2013 році Корбан пов’язує з цим бізнес-конфліктом, прямо називаючи замовником колишнього «хазяїна області».

Наразі навіть уявити неможливо, якими були розміри фінансової імперії Лазаренка в 1999 році й якими вони є зараз. Про це ще не написано ні наукових, ні журналістських досліджень.

За роки відсутності Лазаренка в Україні зійшов нанівець будь-який його політичний та ментальний вплив на мешканців Дніпропетровська та області. Будучи керівником регіону та головою Уряду він зробив багато корисного. За його наказом будували дороги, лікарні, школи, дитячі садки та інші інфраструктурні об’єкти. Часи Лазаренка ще довго люди згадували з теплотою в голосі.

— Оця дорога... — вказував мені батько на набережну Перемоги в Дніпропетровську, — асфальт на ній ще Лазаренко поклав, із тих часів і тримається. Ото була людина!

— Не знаю, за кого голосувати, — казала знайома навесні 2004 року (йшлося про осінні президентські вибори, які потім призведуть до початку Помаранчевої революції).

— А я тобі скажу, — відповів їй товариш,— за Павла Івановича, — і вони вдвох із сумом видихнули, мріючи, щоб Лазаренко якомога швидше повернувся в Дніпропетровськ.

Павло Лазаренко в дев’яностих став для дніпропетровців новим втіленням Брежнєва, тільки більш близьким, зрозумілим і турботливим. Політик, при всіх його мінусах, справді дбав про розвиток регіону Принаймні, так здавалося простому люду, кого не торкнувся обов’язок виплачувати Лазаренкові половину доходів. Кучма був десь далеко в Києві, президент став всеукраїнським політиком, а Лазаренко навіть на чолі Уряду залишався своїм, місцевим. Саме тому його і можна вважати справжнім «хазяїном області». І навіть потрапляння Лазаренка в умовний список десяти найкорумпованіших політиків світу за версією Всесвітнього банку ООН був сприйнятий дніпропетровцями через призму: «Ого, чого наш хлопець досяг! Не кожному дано!»

Віктор-Данді Борщенко

(телеведучий, музикант):

— Виріс я на вулиці Косіора (тепер пр-т Петра Калнишевського). У далекому 86 році закінчив школу, у якій грав у шкільному ансамблі на барабанах. Тоді ми вже почали слухати рок-музику, не тільки вітчизняну, а й західну. Навіть на шкільних заходах і танцювальних вечорах пробували грати саме рокові композиції. Ще під час навчання у школі, ми вже зі старшими у Палаці культури металургів імені Карла Лібкнехта створили гурт «Грядущий день», де нашим куратором виступив колишній керівник філармонійного гурту «Водограй» Олександр Іщук. Там уже була доволі професійна, як на той час, чеська апаратура. Та головне — з’явилася можливість проводити репетиції та регулярно виступати.

У 1987 році відбувся перший у Дніпропетровську рок-фестиваль у малій залі ПК Карла Лібкнехта. На той час я вже грав у «Абзаці». На фестивалі виступали «Грядущий день», ми і вперше — гурт «Ток», який потім став найпопулярнішим роковим колективом міста. «Ток» сповідував «АС/DC». У них були схожі гітарні рифи, надривний високий вокал та бунтарська поведінка на сцені. Усе це було самодіяльно, цікаво і незвично на той момент. Ми ж грали класичний хард-рок у кращих традиціях «Black Sabbath».