Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Респондентом для написання цього розділу я покликав мого друга Артема Зайця, також відомого під псевдонімом Артем Явас. Він був активним учасником різних тусовок другої половини дев’яностих.

Артем Явас:

— Найпопулярніших чатів у Дніпропетровську було два: «Мамочка» та «Автоген», який потім став просто «Аген». Перший з’явився раніше, і основною його аудиторією були дорослі люди. Другий вважався молодшим, але між ними завжди існувала величезна дифузія, тому тусовка врешті стала єдиною.

Удома вихід в інтернет був лише в одиниць, це дорого коштувало, а швидкість доступу була мінімальна, бо йшла через повільні модеми та старі, аналогові телефонні мережі.

Спілкування в мережі так само було здебільшого робочим. Тому коли з’явилися чати, це стало справжньою комунікаційною і, напевно, свідомісною революцією. Чати виводили спілкування поміж містянами на новий рівень — завдяки ним знаходили спільну мову люди, які у звичайному житті навряд взагалі зустрілись би.

Я про чати вперше почув із російської телепередачі, тому і сидів спершу в московських чатах «Камчатка» і «Кроватка». Навіть їздив на їхні зустрічі, однак то було дуже далеко і незручно. Властиво, я звернув увагу на дніпропетровські чати.

Звісно, тривалий час спілкування в інтернеті було переважно анонімним. Ба більше, відкривати особисту інформацію в ту епоху було справжнім табу. Людям це здавалося чимось абсолютно неприйнятним. Віртуальна територія була зручна тим, що ти міг побудувати там собі будь-якого аватара: вигадати загрозливе чи пухнасте ім’я, змінити професію та соціальний статус, замаскувати реальну зовнішність та вік. Власне, ти міг бути ким забажаєш, постійно змінюючи імена.

Утім деякі користувачі чатів продовжували спілкування в приватному режимі, давали одне одному свою адресу електронної пошти та номер телефону, інколи навіть зустрічалися. Врешті цей процес вилився в чатівки — загальні збори всіх охочих.

Вони проходили щоп’ятниці, суботи та неділі. Зайве казати, що люди збиралися на площі біля фонтана. Це було вельми зручно: весь транспорт поруч, за кілька кроків стихійний базар, де за копійки продавали пиво (тоді ще вважалося нормальним пити його у великій кількості прямо на вулиці).

Ми не заморочувались і просто спілкувалися: обговорювали свіжі новини, кіно й особисті справи. Обмінювались книжками та аудіокасетами, цитували модного тоді Подерв’янського, травили анекдоти, — розважалися як могли. Збиралося зазвичай кількадесят людей. Серед нас були представники різних суспільних верств: неформали, програмери, музиканти, студенти, бізнесмени, діджеї, та навіть гопники, бо вони так само сиділи в чатах.

Перший в місті цифровий фотоапарат також з’явився в одного з нас: його приніс на чатівку хлопець на прізвисько Драгон. Він наробив купу знімків, оформив фотогалерею на окремому сайті та пізніше її регулярно поповнював. Деякі люди приходили на наші чатівки з ноутбуками та мобільними телефонами ще тоді, коли більшість бачила такі гаджети тільки в кіно. В «Агені» навіть був чат-бот, і новачки часто думали, що це жива людина, спілкувалися з тим роботом годинами, лаючись на «тупість» та «накуреність» співбесідника.

Щось ексклюзивне було в наших зустрічах, немовби ми всі мали якийсь секрет чи суперсилу для протистояння нудьзі. Не треба було більше нікого обдзвонювати чи стирчати вдома весь день, очікуючи на дзвінок. Не треба було шукати когось, щоб поговорити чи випити. Порівняно з доінтернетівською епохою це був прорив у космос.

Реальними іменами чатівці практично не користувалися (найчастіше навіть не знали їх) — нікнеймів було достатньо. Вони вбивали офіціоз, і це було чудово. Ми були щасливі від відчуття, що сформували ком’юніті нового типу, де немає правил, де нікого не цікавить статус чи минуле іде тебе завжди раді бачити.

Окрім іншого, чати збивали весь життєвий ритм — безлімітного інтернету майже ні в кого не було, бо він коштував, як кокаїн. Через це найпопулярнішими тарифами були «нічний» (з 23-00 до 8-00) та «безсоння» (з 2-00 до 7-00). Ті, хто не мав удома комп’ютера, змушені були ходити в інтернет-кафе.

Поруч з чатівками на фонтані збиралися інші міські тусовки, наприклад, спільнота геїв. У Дніпропетровську тоді існував лише один гей-клуб «Метро», він був розташований в підземному переході біля східної прохідної Південмашу, і його явно не вистачало. Тому геї також збиралися прямо в центрі. При цьому вони всіляко намагалися продемонструвати свою інакшість і, як на мене, робили це дуже кумедно. Гей-тусовка була невеличка та тісна, там процвітали внутрішня конкуренція і плітки. Обмін партнерами не був чимось незвичайним, і взагалі, як на мене, вони не дуже-то поважали одне одного. Геї також заходили в чати, але частіше вони просто давали оголошення в газети і потім листувалися з охочими заприятелювати. Не в змозі знайти нового партнера в Дніпропетровську, вони їздили в різні міста, зрештою, як і чатівці, коли їм хтось дуже сподобався.