Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Директор згадує, що, коли школа почала обвалюватися, працівники пішли у ближнє до краю зсуву крило будівлі, адже там була радіорубка з дорогою апаратурою. Проте, почувши грюкіт падаючих стін, вони з усіх сил побігли до виходу, покидавши речі, які тримали в руках, — життя здавалося ціннішим.

Хазяйновитий воєнрук, який наполягав на евакуації навчальної зброї, вийшов останнім і зачинив за собою двері на замок, нібито хтось захоче ще потрапити в шкільну будівлю.

Метр за метром вона обвалювалася у воронку, а близько четвертої години школи не стало зовсім. Будівельне сміття, яке ще зранку було середнім навчальним закладом, тепер пливло по земляній рідоті, як трохи раніше по пульпі пливли залишки багатоповерхівки.

Інтернет тоді в наших широтах був доступний ліченим людям, тому про онлайн-медіа ніхто й не чув. Отож звістки про катастрофу на Тополі гуляли Дніпропетровськом від людини до людини телефоном і сарафанним радіо. На околиці міста військові евакуювали цілий мікрорайон, а вже на віддалі кілометра-двох майже ніхто й не відав про надзвичайну ситуацію.

— Тополя пішла під землю!

— Як? Цілком?

— Цілком! З усіма людьми!

Лише по обіді на місцевих телеканалах почали з’являтися включення з місця подій. Пам’ятаю, ми тоді дивилися з роззявленим ротом телевізор та переживали, аби подібне не сталося у нас на районі. Наш житловий масив Перемога-3 побудували лише десять років тому на місці колишнього болота, осушеного та засипаного щебенем. Усі розуміли, що ті роботи виконані не належним чином — у підвалах вічно стояла вода, а кожна вирита у подвір’ї канава швидко заповнювалася сморідною рідиною.

Були й ті, хто полишив справи та кидався на Тополю спостерігати за зсувом на власні очі. Звісно, місце подій було оточено військовими та міліцією, тому люди вишукувалися на Євпаторійському шляхопроводі, звідки відкривалася широка перспектива на проблемну ділянку. Нестача розваг у Дніпропетровську в першій половині дев’яностих з лишком компенсувалася таким небаченим раніше видовищем. На противагу, деякі мешканці вирішували про всяк випадок бути вдома. Люди всерйоз очікували, що зсуви почнуться по всьому місту.

Шостого червня 1997 року станом на дванадцяту годину дня зсув уже повністю знищив кілька десятків гаражів і житловий будинок, почав руйнувати школу, а також зачепив два дитячих садочки. Мешканці багатоповерхівки №20 подумки прощалися зі своїми квартирами — провалля наблизилося до будівлі на лічені метри. Земля почала тріскатися та просідати в радіусі кількасот метрів.

На місце подій приїхала вся міська та обласна влада, міністр з надзвичайних ситуацій, а згодом і президент Кучма. На боротьбу з лихом були кинуті тисячі людей та великі матеріальні ресурси.

Після обіду швидкість розростання чорторию почала згасати. З одного боку, цьому посприяли уламки розвалених будівель, що зробили пульпу густішою. З іншого, комунальні служби вміло виконали роботу, підганяючи на місце катастрофи вантажні машини з щебенем та будівельним сміттям. Цей матеріал звалювали у провалля по периметру, щоб запобігти його розростанню.

Зранку зсув землі перекрив русло маленької річки, на схилі яру. Після обіду вода, якій не було куди витікати, утворила поруч із залізницею ціле озеро. Це загрожувало збільшенням масштабів катастрофи та руйнуванням стратегічної колії, яка має величезне значення у перевезенні вантажів по Україні. Щоб усунути небезпеку, за приголомшливий час (всього за одну добу) був зведений трубопровід завдовжки у чотириста метрів, який відвів воду з озера у каналізаційні стоки.

Так само за допомогою труб працівники служби з надзвичайних ситуацій викачували воду з пливуна.

Останньою поваленою зсувом будівлею став дитячий садочок. Це сталося вже близько шостої вечора. Чорторий підповз, утім, набагато раніше. Він підійшов до стіни, але не сунувся далі — тільки почав потрохи вимивати землю під фундаментом. Зрештою, обвалився один з її корпусів і деякі маленькі ділянки.

Дивом можна назвати долю дев’ятиповерхівки №20, адже у якийсь момент чорторий підійшов упритул. Усі думали, що в будь-яку хвилину будівля почне туди завалюватися. Мешканці втрачали свідомість, билися в істериках і вимагали лінчувати архітектора. Проте будинок вистояв. Ближній до краю прірви під’їзд почав давати тріщини, трохи просів, але залишився на місці.

Під вечір, коли стало зрозуміло, що пік катастрофи минув, й чорторий стабілізувався, мешканцям евакуйованих будинків дозволили повернутися до власних осель, аби забрати документи та частину речей. Звісно, район був оточений армією, тому можливість мародерства виключалася.