Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

А створювалися вони на місці вольниці дев’яностих. Роки були небезпечні, тоді отримати кулю було значно легше, ніж зараз. Принаймні, якщо ти в бізнесі. Проте в ту епоху перед тим, як будуть стріляти, з тобою пробували домовитися, а тепер домовляються лише тоді, коли вистрелили, але не влучили. Різниця — величезна.

Звісно, якщо порівнювати нинішню ситуацію з тією, яка склалася в останні роки радянської влади та зразу після неї, то це, безумовно, величезний крок уперед. Багато сучасних проблем залишилися ще з тих років, але нині їх хоч якось розв’язують. І якщо тридцять тупих голів у міністерстві придумало безглуздий закон, то десять тисяч голів підприємців одразу вигадують, як його обійти. Нас більше і ми динамічніші!

Інна Беспалова

(інженер-конструктор, продавчиня):

— У 1983 році я закінчила з червоним дипломом Дніпропетровський технікум автоматики та телемеханіки за спеціальністю «обчислювальні прилади та їх будова». Мене розподілили техніком-електриком на Дніпропетровський машинобудівний завод, але в той час я вже була на останніх місяцях вагітності, тому працювати пішла тільки через півтора року, уже після декрету.

Мене взяли в конструкторське бюро того ж ДМЗ у відділ обслуговування електронно-обчислювальних машин. Ми перевіряли електронні плати і ремонтували їх. Технікові в той час платили небагато, і я отримала суміжну спеціальність регулювальника четвертого розряду. Робочі завдання були схожі, а грошей заробляла трохи більше. Проте тоді ніхто й не був мільйонером.

У 1990 році на базі нашого науково-дослідницького відділу було створено СКБ АП (Спеціально конструкторське бюро автоматизованого проектування), згодом ми навіть переїхали в окрему будівлю на вулиці Чичеріна, далеко від самого ДМЗ.

Щоб отримувати більше грошей, у 1985 році я вступила в Український заочний політехнічний інститут, який згодом став Харківським інженерно-педагогічним інститутом.

Улітку 1990 я стала інженером-конструктором. Формально я числилася в СКБ АП на цій посаді до 2001 року, коли ж структуру закрили, проте реально роботи не завершилися до 1994-1995. Тоді ми приблизно рік працювали майже без зарплати, а потім нас відправили в адміністративну відпустку, із якої ніхто вже не вийшов. Згодом нам виплатять борги за весь цей час — загалом 300 гривень.

У СКБ АП ми займалися конструкторськими розробками у сфері комунікацій, але так і не змогли закінчити ті великі проекти — КБ припинило роботу та було розформоване.

У перші роки дев’яностих наше конструкторське бюро почали залишати люди, переважно, чоловіки. Не маючи на що прогодувати родину, хлопці йшли в приватні структури, здебільшого у телекомунікаційну сферу. Багато людей пішло працювати на першого мобільного оператора в Україні, деякі перебралися жити в Одесу. Власний бізнес розпочали лише одиниці.

Що було добре в нашому конструкторському бюро, так це колектив. Там зібралися виключно молоді люди. Навіть керівникам, які здавалися тоді дуже дорослими, не було й сорока років. Потім, уже в адміністративній відпустці, ми регулярно збиралися з дівчатами на посиденьки.

З дівчатами, тому що в якийсь момент наш відділ став переважно жіночим. Чоловіки пішли у бізнес, а ми ще сподівалися, що колись ця чорна смуга скінчиться, і знову з’явиться можливість нормально працювати та отримувати пристойну платню. Я ж великий консерватор: не хотіла нікуди йти, трималася до останнього.

Добре запам’ятала, як, здається, у 1994 році ми прийшли на роботу, а навколо якийсь галас, військові скупчилися на клумбі перед будівлею. Виявилося, що у в’язниці, яка за парканом, відбувається бунт ув’язнених. Зеки роззброїли охорону та захопили майже весь периметр в’язниці.

Ми через біноклі спостерігали за подіями, бачили, як бунтівники самі по собі гуляють територією, щось там роблять. Особливо вразило, як вони забивали на господарському дворі свиней та смажили з них шашлики. Час від часу з-за паркану лунали постріли, тому нас у ті дні відпускали додому вже після обіду, хоча з міркувань безпеки могли взагалі дати вихідні. Усе це вгамувалося за чотири дні, не знаю, яким саме чином.

Ще яскраво згадується, як я десь на початку 1992 року придбала шубу за 1200 карбованців. Це були неймовірно великі гроші, більшу частину яких я позичила в друзів, пообіцявши віддати колись у майбутньому. Я думала, що ніколи не розплачуся з боргами. Але вже через два місяці інфляція так скаконула, що я з одного зшитого власноруч та проданого на базарі пальта без жодних проблем віддала всю суму. І друзі взяли, адже в них ті гроші все одно лежали би «на книжці», у банку, і в умовах стрибка цін та курсів їх не було можливості врятувати.