Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Я відмовився від розподілу. Це коштувало крові: викликали у перший відділ і казали, якщо не підпишу секретність, то диплом не отримаю. Я закінчував фізтех за спеціальністю «інженер-механік літальних апаратів», тому за мною було закріплене місце в державному науково-дослідницькому інституті. Та я не пішов, сказав: «Не хочу за паркан, не буду працювати на режимному підприємстві!» Оскільки я тоді був капітаном університетської команду КВН, то дозволяв собі деякі вольності. Начальник першого відділу мені докоряв, спробував вмовляти, але врешті я взяв так званий вільний диплом та влаштувався алгоритмістом у відділ механізації складського господарства в Укрдіпромез, у металургію.

У 1987 році вже почав існувати приватний бізнес, вийшов Закон «Про кооперативи», уже економіка йшла бочком, лобстером, накульгуючи на один бік, і стало зрозуміло, що можна мати зовсім інші гроші. Перші свої кошти я почав заробляти у відеосалонах. У міські кінотеатри привозили фільми без перекладу, їх треба було озвучувати за підстрочником прямо в залі. Платили непогані гроші, справді непогані. Якщо на основній роботі я отримував 115 карбованців на місяць, то тут заробляв 100 на день. І це я був тільки виконавцем, організатори мали набагато більше.

У цьому бізнесі я познайомився з Юлією Тимошенко. Ми і працювали разом, і спілкувалися, і товаришували. Це було цікаво, адже це було щось нове. Покійна на нинішній момент директорка «Панорами» та «Родини» (дніпропетровські кінотеатри) Тетяна Таратута, авторка та організаторка Ялтинського кінофестивалю взяла нас під своє крило. Здається, у 1996 році вона загинула в автокатастрофі.

Я не думав про бізнес, він сам мене знайшов через мої захоплення та знайомства, через те, що я вмів робити.

Згодом, наприкінці 1988 року, коли я взагалі звільнився з державної служби, ми організували центр молодіжних ініціатив «Каскад-13», філіал московського центру, який працював під патронатом фонду Сороса. Добре пам’ятаю, як ми ввозили у Дніпропетровськ ксерокс, який мав стати установчим фондом нашого підприємства, і як КДБ заважало нам із цим, адже копіювальна техніка повинна бути зареєстрована.

Тоді ж ми провели перший у Радянському Союзі міжнародний конкурс краси «Мисс Очарование 89». Я одночасно був і прес-секретарем цього заходу, і його ведучим. Конкурс відбувся в Москві, у готелі «Космос». Було багато скандалів, галасу, жартів. Влада намагалася заборонити нашу ініціативу. Місцеві дільці не розуміли, як якимсь хлопцям із Дніпропетровська взагалі вдалося вийти в Москві на такий високий рівень. Другий конкурс ми провели вже у Ленінграді. Займався організацією наш дніпропетровський клуб «Що? Де? Коли?», лідером був Борис Бородін. Він зараз живе у Сполучених Штатах, працює брокером. А тоді він хотів творити щось цікаве: проводити конкурси краси, змагання бодібілдерів.

Згодом наша команда почала розходитися за інтересами. Я зосередив всю свою увагу на власній фірмі. Тоді стали дозволяти проводити договори через центри на кшталт нашого «Каскаду-13». Люди з науково-дослідницьких інститутів, у яких було бажання розвиватися у власних напрямках і заробляти на цьому гроші, ішли до нас. Ми пропускали через себе величезну кількість науково-технічних праць, домовлялися із заводами та НДІ й брали за своє посередництво п’ятнадцять-двадцять відсотків від контрактів. Втілювалося все дуже швидко, людям подобалося, адже це були живі, великі на той час гроші, яких на державних підприємствах не отримаєш.

Через «Каскад-13» я потроху став займатися і продажем металу, на виробництві якого спеціалізується наше місто. Ми тоді винаймали офіс за адресою проспект Карла Маркса, 60. Це відома в Дніпропетровську будівля, свого часу через неї пройшла ледь не половина місцевих комерсантів. Офіси були розташовані на четвертому та п’ятому поверхах. Там сиділи ми, через двоє дверей був кабінет Сашка Турчинова, рядом знаходився і осередок відомої товарної біржі «Аліса», якою керував колишній художній керівник Будинку вчених, покійний нині Сашко Піддубний. Неймовірний був час!

Схожий за концепцією центр «Термінал» Юлії Тимошенко також займався дуже різними речами. Я пам’ятаю її КУБ — Корпорацію «Український бензин», вони сиділи поруч з шашличною на набережній, у них там був магазин, який торгував Панасоніком. Усі пробували різні бізнеси, ти ж не зразу приходиш до чогось конкретного, постійно експериментуєш, шукаєш нішу, можливості та попит. Ми з моїм партнером, із яким вже тридцять років разом ведемо справи, встигли поторгувати сіллю і пилососами — чого тільки не було. Але поступово ми приходили до якихось конкретних речей, якими потім ґрунтовно займалися. Щось вдавалося, щось відсіювалося, якісь операції були зрозумілими, якісь ні, але рух не припинявся.