Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Грошей, які платили в КБ, не вистачало ні на що. Завжди буду пам’ятати, як отримала зарплату за місяць — п’ять тисяч карбованців чи купонів, уже не пам’ятаю. А кілограм ковбаси в магазині коштував 17 тисяч. Я розревілася, не знала, як далі жити. Чоловік вирішив врятувати ситуацію — зшив пальто та продав його на базарі за 170 тисяч. Це були великі гроші.

Щоб якось вижити, ми тоді почали шити одяг — пальта, піджаки, інші вироби. Викройки брали з журналу «Burda Moden», а щось приносила моя мама, яка працювала на швейній фабриці.

Ми купували матеріал у магазинах тканин, вдень ще ходили на роботу: я — в КБ, чоловік — на завод, а вечорами сиділи за швейною машинкою до самої ночі. На вихідних Гена йшов на стадіон «Металург» і продавав. Ми могли на одному піджаку заробити 50 доларів, а на пальті — 100. Тоді базар добре виручив нашу родину, інакше вмерли б від голоду.

Завдяки швейному ділу ми почали заробляти нормальні гроші, що дозволило нам забути, як ще кілька місяців тому рахували копійки на їжу. Проте розбудовувати цей бізнес не стали. Можна було, звісно, наймати людей, збільшувати виробництво, але ми навіть не думали таким чином. Грошей вистачало на життя, навіть трохи збирали. Це вже здавалося величезним поступом порівняно з недалеким минулим.

Чоловік працював на Південному машинобудівному заводі, проте там була така ж сама ситуація, як і у нас у КБ. Власне, усюди було однаково — заводи стояли. А ті, що працювали, рідко коли виплачували навіть мізерну платню. У якийсь момент чоловік вирішив звільнитися та зайнятися іншими справами, зокрема шиттям.

У травні 1995 року я стала працювати на ринку реалізатором парфумерії. Перед тим я їздила в гості до своєї колишньої колежанки, яка вже працювала на базарі на житловому масиві Тополя. Побачила, що так можна заробляти живі, стабільні гроші. З шиттям у нас на той момент справи йшли не так вже й добре, це був дуже нервовий заробіток. Стабільності не було: щотижня трусилися, не знаючи, чи зможемо продати зроблене. І тоді я вирішила перейти на парфумерію. Ми спочатку намагалися поєднувати обидві справи, але потім зосередилися на одній. Виходило десь 100 доларів на тиждень, тобто 400 на місяць. Це нормальні гроші навіть зараз, а в середині дев’яностих взагалі були цілим статком.

Перший час я дуже стидалася своєї нової роботи, намагалася ховатися від знайомих, нікому не розповідала, чим займалася. Я ж бо людина з вищою освітою, інженер-конструктор, мені ніяково було сидіти на ринку. Я навіть одягалася туди, як в конструкторське бюро: суворий дрес-код (класичні костюми).

Але потім я стала легше до того ставитися. Тим паче на базарі всі такі були: колишні інженери, лікарі, педагоги. Дев’яності роки вигнали всіх торгувати, нічого ганебного в тому не було, бо всі мали щось їсти і якось утримувати родини.

У дев’яності багато людей робило свій бізнес. Скільки я їх бачила, тих, хто швидко розбагатів, але потім швидко й втратив доходи. Це був такий час. З одного боку — безмежні можливості, з іншого — глибочезне дно, куди можна падати нескінченно.

Жалію, що ми тоді не зважилися стати власниками. Завжди спокійніше було працювати на когось, ніж крутитися самим. А не треба було сподіватися на інших, тільки нині стало це зрозуміло. Тепер не знаємо, що буде завтра. І що старша, то важче починати щось нове. Двадцять років втратила.

Шостого червня 1997 року сталася одна з найпомітніших подій у Дніпропетровську дев’яностих років. Тоді здавалося, що місто живе в якомусь безчассі, нібито його не існує. За один день воно з’явилося в сюжетах новин усіх українських і російських телеканалів.

Зливи чинять неподобства — час від часу після опадів центр починає «плавати», адже побудовані багато десятиліть тому дощоприймачі не можуть впоратися з навантаженням. Зрештою люди ходять центральними вулицями по коліна у воді, усміхаються та фотографуються. За кілька годин вода сходить, прибиральники швидко вивозять сміття, а комунальні служби трохи прочищають колектори,— і так до наступної негоди.

Ввечері п’ятого червня, за свідченнями очевидців, над Дніпропетровськом пройшов сильний дощ, який спричинив трагедію на віддаленому від центру житловому масиві Тополя-1 (це майже виїзд із міста в бік Запоріжжя). До сімдесятих років тут були великі яблуневі сади, улюблений об’єкт для романтичних прогулянок закоханих, проте дерева повирубали, а замість них розбудували три мікрорайони з інфраструктурою: десятками багатоповерхівок, школами, дитячими садочками, поліклінікою, торговельними майданчиками та кінотеатром.