Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Тоді можна було бути або під ментами, або під криміналом. Нам пощастило: ми постійно лавірували й уникали такої «опіки». З рекетом можна було домовитися, достатньо лише мати знайомих у його верхівці та телефонувати їм, коли виникають якісь проблеми. З міліцією було складніше. У нас завжди були чудові юристи, тому й пощастило постійно оминати подібні негаразди.

Але багато наших знайомих, на жаль, були вбиті. Я не скажу, що ті люди були святими, проте вбивали їх не за це. Смерті траплялися під час переділів сфер впливу чи від небажання віддавати борги. Проте вбивали не того, хто винен гроші, а тих, кому винні. Боржник, боронь боже, запаленням легень захворіє. Як казав один із нині покійних моїх товаришів: «Якщо навіть дуже довго бити бейсбольною битою людину по голові, із нього гроші сипатися не почнуть». А от власників боргів іноді дешевше було замовити, ніж віддавати їм належне.

Була така чорна смуга, років десять — похорони йшли поспіль. При чому інколи навіть не зрозуміло, за що саме вбили. Звісно, якісь домовленості під килимом, якісь процеси, проте нічого навіть не натякало на можливість смерті. І це було моторошно.

Я і сам міг виїхати в якесь відрядження з каністрою бензину в багажнику та дробовиком на задньому сидінні. Нарватися можна було на що завгодно, і ми мали захистити себе. Мене навіть міліція зупиняла з таким вантажем.

— Куди їдеш? — кажуть.

— На полювання.

— Так не сезон.

— Запросили.

— Дробовик не заряджений? — а в мене повністю забитий зброєю магазин, і ще один патрон уже всередині.

— Ні!

— Ну їдь.

Морда в мене інтелігентна, в окулярах — тому відпустили.

І це я не для того, щоб піжонити, а, справді, бувало багато разів, коли, наприклад, намагалися прямо на ходу віджимати машини. Веселі були часи.

З дев’яностих ми займалися металом, возили феросплави, труби. Багато працювали і з українськими компаніями, і з російськими. Ще довго після 91 року бізнес в двох наших країнах був єдиним пулом, тісно співпрацював один з одним. Навіть після введення гривні в 1996. Але зараз ця тенденція добігає кінця.

А деякі великі українські корпорації я, взагалі, пам’ятаю ще маленькими фірмами в напівпідвальних приміщеннях.

На атомні станції ми постачали кабель, а потім займалися розрахунками по електриці, адже це були державні підприємства, гроші вони ніколи не платили. І все це робилося миттєво, на коліні: ми вивчали закони, дивилися, яким чином їх можна впровадити.

Потім ще зошити стали виробляти, гарні, одні з найкращих в Україні. Проте це вже з любові до мистецтва.

Мільярдером я не став, не вистачило необхідних задатків. Якісь речі я не вмію робити: не вмію бити в спину, не дуже люблю давати хабарі, я ніколи не намагався вмонтуватися у владні структури, щоб доїти бюджети. Ми завжди займалися підприємницькою діяльністю, нас не цікавили заздалегідь корумповані схеми.

Звісно, у велику корпорацію ми не виросли, але залишилися на плаву, коли інші потонули. На щастя, я не олігарх, зате можу спокійно спати, знаючи, що ніколи в житті руку в бюджет не запускав, бабусь не обманював, якісь ліві фонди не створював.

Які плюси та мінуси були у бізнесі дев’яностих? Звісно, тоді було більше можливостей. У нашій країні завжди побутувала фраза: «Дозволено все, що не заборонено». І в ті часи заборон було найменше за всю історію. Не можна було займатися наркотиками, торгівлею людьми, але бізнес з переведення в готівку був цілком легальний; навіть у газети давали оголошення з цього приводу.

Усе було нове, людей штовхалося набагато менше, ніж зараз — тільки ті, які швидше за інших усвідомили перспективи. Держава ще не навчилася ефективно заважати, закони писали буквально на ходу, під кожну конкретну потребу та ситуацію. Це було неймовірно цікаво та захопливо, бо ніхто не розумів, що робити: ані наша сторона, ані влада.

Була система, що динамічно розвивається. І перший закон «Про режим іноземного інвестування» був чи не найкращий у світі. Лише потім його успішно вгробили.

Зараз, звісно, можливостей менше, і цивілізованість процесу доволі відносна, адже у нас досі є чудові закони, яких не дотримуються та органи, завдання яких полягає в наповненні не казни, а власних кишень. Якщо тоді лише міліція була бандитами в погонах, то тепер таких злодюг стало вдесятеро більше. Звісно, і кількість бізнесменів зросла, проте доять їх безжально, страшно, далеко не всі виживають. Людина з посвідченням живе краще, ніж бізнесмени, адже у неї таких «корів» багато. При цьому немає нормальних судів, нормального прокурорського нагляду, і сьогодні усі ці проблеми вилізли боком.