Максим Беспалов - Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

У 1990 році Пінчук заснував компанію «Інтерпайп», яка в майбутньому перетворилася на величезну корпорацію. Фірма займалася купівлею труб на державних підприємствах і їх перепродажем в приватні структури. Кажуть, що кришею молодого бізнесмена став його тесть Володимир Аршава, який був близький до Лазаренка.

Скоро банальний перепродаж товару став для «Інтерпайпа» занадто тісним: компанія звернула увагу на весь ланцюг виробництва труб і сталі. Пінчук вихваляється, що протягом тривалого часу працював виключно фахово, при цьому не покидаючи і наукової кар’єри.

За трубопрокатом та виробництвом сталі у сферу інтересів «Інтерпайпа» потрапив імпорт російського та туркменського газу, а потім і фінансова діяльність. Наприклад, у першій половині дев’яностих років Пінчук став власником банку «Кредит-Дніпро», безпосереднє управління яким він виконував через дружину Олену Аршаву.

У ті ж роки Пінчук був у деяких питаннях партнером Юлії Тимошенко, проте вже в 1996-1997 роках вони провели фінансове «розлучення».

У 1996 році Віктор Пінчук став жертвою викрадення. Злодії отримали за нього п’ять мільйонів доларів, але їх арештували швидше, ніж вони встигли витратити хоч якусь серйозну частку грошей.

За рік Пінчук розійшовся зі своєю першою дружиною і майже зразу розпочав нові взаємини із донькою президента Леоніда Кучми Оленою. Вона на той час також встигла побувати у шлюбі та мала сина Романа від кримського бізнесмена і політика Ігоря Франчука.

Багато хто пов’язує перетворення Пінчука на одного з наймогутніших олігархів країни саме родинними стосунками з президентом. Проте сам підприємець говорить (зрештою, як і багато інших), що близькі стосунки з Кучмою лише заважали його бізнесу, адже він був змушений постійно озиратися, чи не сприйме суспільство якийсь наступний його крок негативно; ніби це статус президентського зятя, а не ділова хватка, став запорукою успіху.

Віктора Пінчука називають фігурою, через яку Леонід Кучма зміг домогтися контролю над медіа-ресурсами, фінансовою, промисловою та політичною сферою. Наприкінці дев’яностих вплив власника «Інтерпайпа» розкинувся на телевізійні та радіоканали, газети, журнали, страховий бізнес, банки та, звісно, політику.

Уперше депутатом Верховної Ради Пінчук став у 1998 році. Він разом з Тігіпко контролював партію «Трудова Україна», у 2004 році підтримав кандидатуру Віктора Януковича на посаду президента України, за що потім серйозно поплатився за президентської каденції Ющенка.

Можна сказати, що особистість Віктора Пінчука стоїть осібно від когорти інших олігархів. У той час, коли ті вкладають величезні гроші у професійні футбольні клуби, Пінчук займається меценатством: роздає стипендії, організовує премії, створює музеї та благочинні організації.

Серед досягнень Пінчука, окрім створення бізнес-імперії, можна назвати функціонування «PinchukArtCentre», безкоштовні концерти Елтона Джона та Пола Маккартні в Києві, багаторічне проведення форуму Ялтинська європейська стратегія, підтримку міжнародних благодійних проектів, Фонду «АнтиСНІД» і багатьох інших починань. Пінчук також є одних із головних меценатів дніпропетровської та української єврейської громади.

Багато журналістів та політологів звертають увагу, що в оточенні Віктора Пінчука величезну роль грають жінки, здебільшого, його родички та старі колеги. Наприклад, головою «Фонду соціального порятунку» є мати Софія, фонду «АнтиСНІД» — його дружина Олена, лідером партії «Віче», головним спонсором якої він був, — Інна Богословська.

Пінчук тривалий час мав ділові стосунки з Ігорем Коломойським, проте вони врешті розпалися через суперечку за контроль над великими підприємствами у Дніпропетровській області, зокрема над Криворізьким залізорудним комбінатом і Нікопольським заводом феросплавів. Утім Коломойський навіть під час цієї олігархічної війни був присутній на святкуванні 50-річного ювілею Пінчука в Куршавелі. Розповідають, що він вимовив такий тост: «Хороша ти людина, Вітя. Скільки я тебе ображав, принижував, забирав у тебе бізнеси... а ти все одно продовжуєш зі мною спілкуватися і навіть на день народження покликав!»

Ян Валєтов (бізнесмен, письменник):

— У лютому 1986 року ми дипломувалися. Вісімдесят шостий рік це коли Перебудова та гласність тільки набирали хід. Про бізнес ми лише читали в книгах та газетах про гнильний Захід. У нас він був тільки цеховий, за який давали строки. Існували якісь чорні товчки (вуличні ринки), із якими воювала міліція. Звісно, ми і подумати не могли, що, скінчивши університет, будемо займатися чимось таким.