Гарольд Роббинс - Пірат

Цього разу ракета влучила у вантажівку, на якій їхала вона. Машина розірвалася на тисячі уламків, і повітря наповнили болісні зойки. Навкруг неї падало шмаття понівеченого металу та людських тіл. Вона ще глибше заривалася в канаву, намагаючись втиснутися в смердючу багнюку. У неї було одне бажання: уникнути смерті, яку несли ці летючі потвори.

Літаки ще раз проревіли над головами, за ними лишився тільки пронизливий свист їхніх турбін, а ракети ще раз розпанахали колону машин. Відлетіли вони так само зненацька, як і появилися, забираючись високо в небо і прямуючи на захід. Сонячні промені осяювали помальовані синьою фарбою зірки на їхніх фюзеляжах.

На мить запанувала тиша, а потім залунали болісні крики: стогони, зойки, благання помочі. Повільно Лейла підвела голову з канави.

На дорозі метушилося кілька чоловік. Вона повернулася поглянути на жінку, яка стрибнула в кювет і впала поруч з нею. То була Соад.

— Соад,— шепнула вона. — З тобою все гаразд?

Єгиптянка повільно повернула до неї голову.

— Здається, я поранена,— сказала вона на диво тихим голосом.

— Давай я тобі допоможу,— сказала Лейла, сунучись до неї.

— Дякую,— прошепотіла Соад.

Вона спробувала підвести голову, але голова важко впала на землю. Через рот і ніс забулькав потік крові, заливаючи під нею землю, а потім її очі розширилися і стали непорушні.

Лейла дивилася на неї. Ще ніколи в житті на її очах ніхто не вмирав, та їй було ясно, що Соад — мертва. Холодні дрижаки пробігли по тілу Лейли. Зусиллям волі вона відірвала погляд і звелася на рівні.

Насилу тримаючись на ногах, вона вибралася з канави. Земля була вкрита уламками. Перед нею лежала відірвана рука. В світлі сонця на одному з пальців засяяв перстень з діамантом. Вона відштовхнула її ногою і пішла до вантажівки.

Від неї залишилося тільки покручене дерево та залізяччя, а навкруги були розкидані понівечені і скалічені тіла. Вона довго тупо дивилася на них, а потім обійшла автомашину спереду. Тіло командира наполовину лежало на водієві, наполовину стирчало з відчинених дверцят. Її спідниця непристойно задралася на її огрядних стегнах.

Краєм ока Лейла помітила якийсь рух. Один з вояків знайшов її руку і стягував з пальця перстень. Коли перстень опинився в його руці, він уважно оглянув діамант і поклав до своєї кишені. Відчувши на собі її погляд, підняв очі.

Вона дивилася на нього мовчки.

— Мертвим уже не потрібно нічого,— сказав він, дурнувато всміхнувся і зайшов за машину.

До її горла підкотилася нудота, вона в три погибелі зігнулася від болю, почала блювати і випльовувати блювотину на шлях. Вона відчувала, що втрачає свідомість і падає, коли її плечі обхопили сильні руки.

— Заспокойся,— сказав Хамід. — Заспокойся.

Її шлунок спорожнів, вона відчувала слабкість, тіло її тремтіло. Вона обернулася до нього і уткнулася обличчям у його плече.

— Чому? — ридала вона. — Навіщо вони з нами таке зробили? Ми ж ніколи нічим перед ними не завинили.

— Це війна,— сказав Хамід.

Вона заглянула йому в лице. На його щоці була розмазана кров.

— Вони знали про наближення рейду, ось чому вони вивозили нас.

Хамід нічого не сказав у відповідь.

— Значить, це була тупість,— кинула вона сердито. — Як можна було вишикувати всі оті вантажівки на дорозі вервечкою? Як можна було підставити їм таку ціль?

Хамід поглянув на неї без абиякого виразу.

— Оце для цього ми навчались? Щоб нас перестріляли мов ягнят?

— Коли ми послухаємо увечері радіо, все буде виглядати інакше,— сказав він. — За моїм прогнозом, ми героїчно збили, як мінімум, шість ізраїльських реактивних літаків.

— Про що ти говориш? — ошелешено спитала вона. — Ти з глузду з'їхав? Ми не зробили жодного пострілу.

Він продовжував тихим голосом:

— Це правда. Але є сто мільйонів арабів, які тут не були і цього не бачили.

— Євреї. То — тварюки. Ми були беззахисні, а вони взяли й напали на нас.

— Вчора, згідно з радіоповідомленням, ми отримали велику перемогу,— сказав він. — У Тель-Авіві був підірваний шкільний автобус, загинуло тридцять дітей. Гадаю, що в такий-от спосіб вони показали, що те їм не припало до вподоби.

— «Братство» має рацію,— сказала вона. — Єдиний спосіб зупинити їх — винищити їх.

Якусь мить він мовчки дивився на неї, потім сягнув до кишені, витяг сигарету і запалив. Випустив дим через ніздрі.

— Гайда, мала, ходімо звідси. Тут нам робити немає чого, а перед нами ще довга дорога.